На порозі щастя

Відтоді, як я повернулася до свого дому, страх перестав бути моїм супутником. Немає більше тих тривожних ночей, коли не могла знайти спокій, а думки кружляли в безкінечному колі. Зараз я сплю міцно і солодко, наче забуваю світ і його проблеми, хоча він і далі час від часу приходить — той, кого я не змогла вигнати з глибин душі, хто залишається зі мною, як тінь, що не відступає. Я радо приймаю його, як гостя, у свої сни і з неохотою відпускаю зранку.

Це немов голод, що не вгамувати — він приходить тихо, майже непомітно, але його присутність відчувається гостро. І хоч ці спогади ранять, але разом з тим мене це і зцілює. Життя з Насімом не  зламало мене, навпаки — я навчаюся жити з цим, приймати і рухатися далі. Моє серце більше не тремтить від страху, а моя душа — хоч і вразлива — міцнішає з кожним новим днем. Я маю прекрасних донечок, навчилася говорити з мамою і тепер ми близькі як ніколи до цього. 

Ці ранки, коли будильник ще не встиг розбудити світло за вікном, я прокидаюся раніше, ніж хотіла б.  У квартирі тихо, і ця тиша ніби огортає мене теплим пледом, робить повітря густим і прохолодним, ніби весняний ранок змішався з осіннім вечором, хоча за вікном літо. В середині приємна млість. Цієї ночі уві сні я робила дещо гріховне і була б не проти повторити це з коханим. Та він не тут, я навіть не знаю чи з ним все добре. З того дня я не отримала від Вадима жодної звістки. Та може так і краще. Може, слід і мені навчитися жити без думок про нього.

 Доньки ще сплять у своїх ліжечках, повільно і рівно дихають, їхній спокій дає мені сили починати день.

Я піднімаюся обережно, не хочучи порушити цю ніжну гармонію. Кожен крок відлунює в порожній кімнаті, а тиша залишається зі мною — як стара, м’яка шерсть, що хоч  трохи, але колеться, та зігріває. Це нове життя — без страху, з гіркою пам’яттю, що вже не володіє мною. І я готова рухатися вперед, навіть якщо в моїх ночах іноді ще з’являється той, хто колись здавався невіддільною частиною мого світу.

На кухні усе, як завжди: той самий стіл, той самий вицвілий фартух, той самий турецький джезве. Увімкнути плиту, дочекатись, поки кава не почне підійматись, і вимкнути вчасно — ритуал, майже як молитва. Рука сама тягнеться до чашки. Гірка, чорна, без цукру. Перший ковток — мов удар по внутрішньому світові. Очі повільно розкриваються, розум теж. Потім подяка. Я більше не хочу обирати релігію. Саме життя моя релігія і я вдячна за цей день, вдячна за все що маю.

Я дивлюсь у вікно. Там — тінь. Не людина. Просто силует дерева чи, можливо, щось відбитись у склі. Але всередині щось наче спотикається. Маленький зойк інтуїції, який лунає тихо, але відгукується гулом у грудях.

Цей стан — знайомий. Відчуття, що щось не так. Що щось має статися. Але не сьогодні. І, можливо, не завтра. Просто рух — у моєму напрямку. Я не боюся, але тіло пам’ятає страх. Пам’ятає холод від поганих новин. Пам’ятає той день, коли здалося, що все руйнується. Та в моїй душі більше не вирує ураган, лише легенький подув вітру.

Я наливаю каву в улюблену чашку — вона тріснута з краю, але я її не викидаю. Ця тріщина — як і я. Видно, але не заважає жити.

Сідаю за стіл. На екрані телефону новин небагато. Робоча переписка. Замовлення. Я відповідаю коротко, по суті. Без зайвого тепла. Без очікувань. Тепер я завжди обиратиму себе. В бізнесі, в житті, в стосунках. Якщо колись на них наважуся знову.

Насім не писав. Вже давно. Мене більше не шукають. Мене більше не турбують. Він намагався, та в нього не вийшло. Хотів повернути мене, потім погрожував, потім благав, та нічого з цього спектра на мене більше не діє.
Його немає ні в моєму житті, ні у моєму щоденному розкладі. Але думка про нього, як тінь — не під ногами, а десь в мені. Він це старі шрами, які іноді сверблять та не більше того.

Він зник. А я залишилась. І, чомусь, відчуваю, що це ще не кінець. Може, це дурниця. Може — інтуїція. Але я стала довіряти собі. Бо після всього, що було — це єдине, на що можу спертися.

Я дихаю. Глибше. Спокійно. Вільно.
Мені ще є чого боятись — та більше немає кому дозволити лякати себе.

Це мій ранок. Моя кава. Моя тиша.

І мій світ — такий, яким я його створила.

Я вже допиваю каву, коли чую дзвінок у двері.

Звук різкий, мов чужий голос у тиші святого храму. Усе в мені напружується, як струна. Не гучно. Не різко. А тихо, до болю. У грудях щось стукає — не серце, а пам’ять.

Можливо, це хтось із сусідів. Кур’єр. Звичайний ранок. Я вже навчилась тримати себе в руках. Вивела правило: не уявляти гірше, не малювати демона там, де просто тінь. Та тіло знає. Іноді раніше за свідомість.

Я підходжу до дверей. Повільно. Кожен крок — мов по тонкому склу. Зупиняюся за метр, ніби поруч із вибуховим пристроєм. Зазираю у вічко.

Порожньо.

Але я точно чула дзвінок. Я не вигадала. Прислухаюсь. Нічого. Лише тиша. Така густа, що здається, ніби дихає мені в обличчя.

Серце б’ється швидше, але я відкриваю.
Звичка не довіряти страху. Звичка бути сміливою — або хоча б прикидатися.

Двері відкриваються.

І він — там.

Стоїть, ніби це найприродніше у світі. Наче завжди стояв. Наче все, що між нами було, — не боліло, не руйнувалося, не лишало шрамів. Його постать висока, сильна. Тінь від нього лягає через поріг. Обличчя змарніле, очі темні ніби буря в океані. Але не злі. Лише втомлені.

Я ловлю себе на тому, що не дихаю.

Вадим.

Я думала, більше не побачу його. І частина мене… не хотіла бачити. Бо за цим поглядом — пам’ять. За цією фігурою — відчай. За ним — моє минуле. Моє серце, розірване руками, які колись тримали ніжно. Він знає мене, мій біль, він врятував мене і його руки втримали мене над прірвою. Змусив мене кохати, а потім просто зник. Я розуміла і розумію його мотиви головою, та не можу змусити зрозуміти серце.

Шість місяців.
Я намагалася викинути його з себе, мов воду з човна, що тоне. Вичерпувала спогади ложкою, по краплі. Я писала, працювала, лаштувала життя з нуля. Я вчилася сміятися з дітьми. Варити супи. Робити ремонт. Засинати без нічних кошмарів. Засинати без нього, його рук та вуст.