«Оксамитові кайдани: початок моєї пастки»

Наступного ранку я прокинулася пізніше, ніж зазвичай. На кухні було холодно — ніби ніч вимила все тепло. Кава пахла гірко, мов недосказаність. Я поставила чашку на стіл, узяла телефон — без надії, просто машинально.

Жодного повідомлення.

"І чого я, власне, чекала?" — питаю себе, гойдаючись на краю крісла. Учорашній вечір здавався чимось нереальним — легким сном, що щойно розтанув. А він… Він не написав. Не подзвонив. Не з’явився.

Добре. І слава Богу.

Я ж не дитина, щоб вірити в казки про випадкові зустрічі й магію поглядів. Усе, що в мені лишилося справжнього, давно заховано в коробку без підпису — і я не збираюся її розкривати перед першим зустрічним.

Але через два дні — дзвінок.

Номер невідомий. Мене пронизує щось дивне, ще до того, як відповідаю.

— Як ваша кава сьогодні? — чую його голос.

Рівний. Спокійний. Той, що обіймає — не руками, а тоном.
Він не питає “як справи”, не говорить банальностей. Він пам’ятає.

— Гірка, як і має бути, — відповідаю після паузи, намагаючись звучати невимушено.
— Це добре. Гірке — справжнє, — каже він. І знову тиша.

Кілька фраз. Жодного натяку на зустріч. Жодного нав’язування. Лише… присутність. Така тонка, що ледве відчутна, але нав’язлива, як запах парфуму, що осів на пальто й не вивітрюється навіть після дощу.

Я кладу слухавку. А через кілька годин ловлю себе на тому, що згадую його голос. Як він говорить. Як робить паузу перед фразами, наче дає тобі час подумати, чи справді хочеш почути.

Це не флірт. Це гра. І я — всередині. Хоч не робила ходу.

Він не пише. Не чекає відповіді. Він просто... іноді з’являється. Без попередження. Без зайвого шуму.
Пару разів — просто заходить у кафе. Сідає в тому самому кутку. Чекає, поки я підійду.

— Сьогодні ви пахнете інакше, — каже.
— Це просто інший шампунь.
— Ні. Це — інший настрій.

Його очі не чіпляються, не ковзають — вони дивляться вглиб. І від цього стає трохи некомфортно. Але не хочеться відводити погляд.

Може, я вигадую. Може, йому просто подобається гра — бути загадковим. Але це діє. Бо я починаю обертатись, коли вхідні двері кафе брязкають. Бо я все ще пам’ятаю, як звучить його “Яна”, хоча він сказав його лише раз.

Я дозволяю собі думати про нього. Ніби це нічого не означає. Просто уява. Просто новий сюжет у голові.
Але десь у глибині знаю — він вміє з’являтись тоді, коли найменше чекаєш. І коли найбільше потребуєш.

Я не пам’ятаю, як саме він з’явився того вечора — просто був уже там. Біля виходу з кафе, з горнятком кави у руці й теплою усмішкою, ніби ми домовлялись. Хоч не домовлялись.

— Сідай, — сказав він тихо, без тиску. — Підвезу куди скажеш. Дощ ось-ось почнеться, а ти он без парасолі.

І справді — небо було важке, як чужі обіцянки. Я на мить зупинилася. Потім кивнула.

Він відкрив дверцята з того боку, де завжди відкривають у фільмах. Повільно. З повагою. Наче це була не стара “Ауді”, а Bentley. І я — не офіціантка після дванадцяти годин зміни.

Салон пахнув кавою, новою шкірою і якимись прянощами, що лишаються на одязі.
У програвачі — джаз. Повільний. З нотами, що краще підходять для вина, ніж для міського трафіку. Але все звучало… правильно.

Ми мовчали. І це мовчання не було незручним. Воно було густим. Я відчула, як пальці починають нервово дряпати ручку сумки.
— Не хвилюйся, я не кусаюсь, — сказав він, не зводячи погляду з дороги.
— Сьогодні. — відповіла я, трохи нахабно.

Він посміхнувся. Повільно. По-чоловічому. Без поспіху. Так, ніби був впевнений, що я не вийду на наступному світлофорі.

— Ти дозволиш мені тебе бачити не так, як усім іншим?

Це не було питанням, яке кидають на побаченнях. У ньому не було лоску — тільки щось справжнє, м’яке, дивно вразливе. Він не торкався мене — навіть не простягнув руки. Але я відчула його погляд — ніби він водив пальцями по моїй шкірі.

Я не відповіла. Але не відвела очей.

Тоді він був інший. Відкритий. Щирий.
Він говорив красиво, але не підбирав слів. Говорив, як дихав. І я вірила. Я ловила кожну інтонацію, бо в них було більше, ніж у сотнях розмов із тими, хто приходив у моє життя до нього.

Я мало знала про нього. Знала, що з Близького Сходу. Що добре водить. Що не ставить зайвих запитань.
І що гроші для нього — не проблема. Це помітно з того, як він дарував — не щоб вразити, а щоб огорнути.
Букети приходили і в кафе, і додому. Величезні. Дорогі.
Раз навіть була коробка — із парфумами, які я колись згадала мимохідь. Він запам’ятав.
Це не було розкішшю. Це була… увага. Щедрість — не гаманця, а серця.

Я відчула, що мені добре. Без потреби грати. Без страху бути незручною. Я розслабилась. Вперше за довгий час.

І коли він простягнув термочашку з кавою, і наші пальці ледь торкнулись — мені стало гаряче. Не від напою. Від нього.
Я швидко забрала руку. А він — нічого не сказав. Тільки довго дивився.

І більше нічого не треба було. Бо я вже знала: ця гра — не зовсім гра. І я вже не глядач. Я в кадрі.

Він не кликав мене на побачення. Ніколи.

Не писав у стилі: «зустрінемось о восьмій, візьму тебе з собою».
Натомість — вранці, коли я ще не встигала розплющити очі, приходило коротке повідомлення:
«Сьогодні буде день, що залишиться з тобою».

І все.

Жодного «привіт», жодного «як спалося». Лише ці дивні слова. Як обіцянка. Як пророкування.
І весь день я жила в очікуванні, що щось станеться. Щось велике, красиве, виняткове.

А він… зникав.

Без дзвінків. Без повідомлень. Без себе.

Це було схоже на гру. Ні, не так — на ритуал, у якому я не знала правил, але в якому щоразу програвала.

Бо ввечері, коли я вже знову починала дихати — він з’являвся. У кафе. На порозі. У машині, яка чекала мене на розі. Просто був там, без попередження.