Додаткова глава від Яни "Перша тріщина"

Того року осінь у моєму рідному Києві була особлива. Не така, як у Львові — без романтики бруківки й кавової млості. Вона була глуха, в’язка, немов бурштиновий чай із гвоздикою. Усе — у плівці дощу й втоми. Особливо на Подолі. Особливо ввечері. Та я любила це місто, романтизувала його. Мені подобалась його дивакуватість, невпинний ритм і ті можливості, якими я сама не користувалась. Я була молода і тоді ще мріяла.

Того літа закінчила училище, роботи за фахом кухаря не було, і пішла працювати офіціанткою в ресторан. Мене туди взяли з рекомендації моєї тодішньої подруги, імені якої зараз і не пригадаю.

Робота була важка, але чайові були щедрими. Я майже повністю жила їхнім коштом. Зарплату частково відкладала, щось давала мамі. Заклад був на розі однієї з центральних вулиць. Це був двоповерховий ресторан з  мармуровою барною стійкою, темними дерев’яними панелями й кришталевими люстрами, які виглядали дорожчими за квартири в центрі. Тут не просто наливали еспресо — тут наливали ілюзії. А я, з легкою поставою, чіткими рухами й мовчазними очима, була ідеальним фоном для тих, хто приходив забутись.

Вечір був повільний. Клієнтів майже не було. Місто ніби затамувало подих. На вулиці — мокрий асфальт, у залі — фортепіано, що звучало з колонок занадто щиро.

Я протирала келих, коли двері відчинились. Він увійшов без поспіху, ніби не шукав нічого конкретного, але знав, що саме тут отримає відповіді на запитання, яких не ставив.

Пальто було темне, мокре від дощу. Кроки тихі, але впевнені. Погляд — не розглядав, а пронизував.

— Доброго вечора, — сказав він. Голос був глибокий, оксамитовий, трохи чужий — або просто надто справжній.

— Чай чи спокуса? — не втрималась я. Мій настрій був трохи грайливим, до того ж скоро закінчувалася моя зміна.

— А в меню є третій варіант?

— Можемо імпровізувати.

Він посміхнувся — не губами, а очима.

— Тоді довірюся вам. Можна без цукру. І без обману.

На кухні йому приготували  чай із шафраном і лимоном. Поставила чашку повільно, ніби це був ритуал.

—  Вам має сподобатися. 

—  Дякую, вже подобається. Як звати ту, хто так просто пропонує спокусу? —  Його темні очі уважно вивчали мене. Він говорив з дуже помітним акцентом. Та я не могла заперечити того, що цей чоловік був дуже привабливим.

— Яна, — сказала я.

— Насім, — відповів він.

І знову це: він не питав, чи можна, просто взяв мене за руку. Просто і обережно. І це не дратувало — навпаки, заземлювало.

— Ви давно тут працюєте?

— Достатньо, щоб не відповідати на особисті питання.

— І недостатньо, щоб не фліртувати?

Я зиркнула на нього.

— А ви завжди такий сміливий?

— Лише коли впевнений, що не можу проґавити момент.

— Ви думаєте, це саме той момент? —  я була бриклива. Мені не було чого втрачати.

— Я знаю, що це шанс. А шанси треба ловити гарячими. Як цей чай.

Я усміхнулася. Його слова не були дешевими. У них було зерно досвіду. Занадто точно для випадкової розмови.

— Ви часто приходите до кафе, щоб знайти шанс?

— Ні. Я часто приходжу, щоб нічого не шукати. Але коли щось знаходжу — не тікаю.

Я не могла пояснити, що саме в ньому притягувало. Не зовнішність — хоча він був гарний. Не манери — хоч поводився, як той, хто звик до дорогих залів. Можливо, це був голос. Або тиша між словами.

— А якщо я скажу, що нічого не шукаю?

— Тоді я буду просто тим, хто залишиться. Поки не передумаєш.

Мій телефон вібрував у кишені. Повідомлення від колишнього, від кур’єра, від життя. Але я не дивилась. Дивилась на нього.

— У вас щось є… — почала я, але не закінчила.

— Пояснити не можеш? — запитав він.

— Саме так.

— То не пояснюй. Просто живи. Тут і зараз. І дай цьому бути.

Хтось у кафе ввімкнув музику гучніше. І в цю мить Київ перестав бути глухим. Став камерним. Ближчим. Як його голос.

Я залишилась з ним ще на годину. Сміялась, мовчала. І вперше за довгий час — не відчувала тиску й потреби грати роль сильної. Після закінчення зміни, він просто не дав мені піти, запросив приєднатися. Щось не дало мені відмовитись і попри ризик пліток я залишилась.

Це не було кохання з першого погляду.

Це було щось повільніше. Глибше. Небезпечніше.

Це була перша тріщина в моїй броні.

Я не пам’ятаю, як ми опинилися на вулиці. Напевно, він просто встав і запитав:
— Прогуляємось?
І я кивнула. Хоча зазвичай казала “ні”. Особливо після зміни. Особливо незнайомцям. Але не цього разу. Не йому.

Осінній Київ дихав вологою — між трамвайними коліями, з-під листя, з глибини асфальту, що вбирав денний дощ. Повітря було насичене кавою, димом і тишею. Ми йшли, не торкаючись одне одного, але його присутність була тепліша за плед.

— Ти читаєш? — запитав він, глянувши убік.
— Це Київ. Тут занадто швидкий темп життя для читання.
— А я думав — столиця інтелекту.
— Столиця витримки.
— Ти завжди така різка?

Я не відповіла. Але всередині… було цікаво.

— Мені подобається читати, — сказав він трохи згодом. — Але не для того, щоб виглядати розумним. Просто іноді автори кажуть точніше за нас самих. Я за ними, як за мовчазними адвокатами.

Його слова не виблискували ерудицією. Але в них не було фальші. Вони лягали м’яко. Легко. Наче кашемір.

Я слухала. І говорила. Несподівано для себе — говорила більше, ніж за останній місяць. Розповіла про дитинство на околиці. Про те, як довго навчалась не бути зручною. Про свою сестру. І про втому — ту, яка не лікується відпусткою.

Він не перебивав. Не кидав порад. Не удавав, що знає краще.
Він просто… слухав. Як слухають музику, яку давно хотів почути.
Яна. Не бариста. Не знайома. Просто — Яна.

І я сміялась. По-справжньому. Без захисних шарів, без перевірки “чи не занадто це емоційно”.
Він помітив. Усміхнувся.
— Тобі личить сміятися. Тепло з’являється там, де щойно була броня.