Глава від Вадима "Відпустив - бо мушу"

Я завжди був уважним. Особливо до деталей. Помічав людей раніше, ніж вони заходили в кімнату. Відчував небезпеку ще до того, як вона підповзала ближче. Але тоді...
Тоді я просто стояв у коридорі й дивився.

Вона — в напівтемряві, з телефоном у руці, напружена, але вперта.
Не така як тутешні жінки. Більш відкрита. Ховає погляд, але в ній немає цієї покори. І не з моїх точно.
Не військова, не чиновниця, не з тих, хто звик вміло брехати чи захищатись. Її жести надто відкриті. Погляд — надто живий.
Мабуть, саме це і вкололо. Я давно на цьому завдані, давно в цій країні, і вже трохи відвик до такої відкритості.

Я ще не знав її імені, а вже не міг відірватися. Та вона була забороненою, дружиною підозрюваного.
Вона не була особливою для інших — звичайна. Але в її тиші було щось справжнє. І я зловив себе на думці: я дивлюсь на неї занадто довго. Це харам в арабській країні, навіть якщо ти не є арабом.
І тим більше мені не належить так робити, адже я простий, звичайний, нічим не примітний водій. Звісно мене перевіряли, перш ніж узяти на роботу: а потім ще кілька разів перепровіряли. Та звичайно ж я чистий, як щойно народжене немовля. Як то кажуть, без жодного гріха.

Закохатися було легко. Наче дихнути.
Без тривог, без плану. Просто факт, який встав між ребрами, як ніж — не вбиває, але нагадує про себе кожним подихом.

Тоді вона мене не ще навіть помітила. Не кинула в мій бік жодного погляду.
Я стояв у тіні, а вона світилась сама по собі — стомлена, трохи нещасна, як я помітив згодом. Це був мій перший день в ролі водія для сім'ї Насіма. А я встряг по самі бубонці. 

Все ускладнювалося завданням, яке я мав виконати для уряду. Я знав свою роботу і ніколи не скаржився на неї.
Але перше, про що я подумав трохи отямившись, що мушу її зберегти. А потім — що мені цього не можна робити.  В мене є наказ і я мушу його виконати.
Але паралельно розумів, що я закохався  вже пізно це виправляти.

Минуло багато днів. Місяців.
Ми пройшли крізь хаос разом, а вона досі не знає, що я — вже тоді зробив вибір.
Її вибір — ще попереду.
Мій — стався в першу секунду.

Це не захоплення. Це приреченість.
Бо серце не слухає.
Бо коли воно вибрало — ти або йдеш за ним, або гниєш зсередини, прикидаючись живим.

Колись і я мав дім.
Не квартиру, не дах над головою, не адресу для доставки повісток — а справжній дім.
Там пахло її кавою зранку й дитячим шампунем увечері.
Іноді я ще згадую цей запах. Особливо, коли ночами в кімнаті надто тихо. Та все частіше тепер це інший аромат іншої жінки.

Я був одружений.
Не казково, не романтично. Але по-справжньому.
Вона — завжди втомлена, але вірна. Я — завжди відсутній, навіть коли був поруч.
Служба тягнула мене на дно з головою.
Країна потребувала. І я відповідав: «Так точно», замість «Я залишуся вдома».

Ми розвалились не через зраду.
Не було гучних сцен, битого посуду чи викинутого з балкона одягу.
Ніхто не кричав. Не проклинав.
Ми просто затихли.
Так, як затихає море перед штормом. Так, як люди перестають торкатися — не, тому що не хочуть, а, тому що вже не пам’ятають, як це робити без болю.

Це не була відстань у кілометрах.
Вона — в годинах мовчання. В повідомленнях, які так і не написані. В поглядах, що ковзають повз, бо легше дивитися у підлогу, ніж в очі.
Це була відстань, яка росла повільно, як тріщина у бетоні: спочатку невидима, потім неминуча.

Я більше не чув її голос. Вона — більше не чекала мого.
Вона навчилася жити без мене, але і я навчався виживати без неї.

Я став гостем у власному домі.
Запізнився на перший сміх доньки, на її страх перед темрявою, на всі ті дрібниці, з яких складається справжнє життя.
Я знав, як допитати підозрюваного, як вибити зізнання, як знайти схованку в триповерховому будинку.
Але не знав, як зібрати ляльку, яку донька залишила зламаною на підлозі.
Не вмів обрати кольорові колготки для ранкової прогулянки.
Не встиг на батьківські збори.
І що найгірше — вона перестала мене чекати. І я її не звинувачую.

Мене ніколи не було в потрібний момент.
Я завжди був на крок позаду — не тому, що не хотів бути ближче, а тому, що був впевнений: встигну.
А не встиг.
І ось ми вже не "ми", а "дві паралельні лінії", яким давно не боляче від дотику. Бо дотику більше немає.

Донька…
Моя маленька з ручками, що колись обіймали мене з такою силою, наче боялась відпустити назавжди.
Тепер в неї інший світ. Інший батько. Має сестричку.
Я бачу її раз на рік. І щоразу — як через скло.
Кажу: «Привіт, сонце», а вона мовчить. Наче не впізнає.
Або впізнає — і це гірше.

Я віддав усе, що мав, на вівтар служби.
Держава взяла. Не спитала. Не подякувала. Просто забрала.
І я залишився сам. І зраджений. І винен.
Бо хто, як не я, обрав цей шлях?

Часом я заздрю тим, хто п’є каву з дружиною в неділю. Хто дратується через дитячий безлад. Хто свариться, а потім мириться.
Це не моє життя.
Моє — це протоколи, постріли, провали, переслідування, імена без облич, тіло без дому.

Але коли я побачив Яну — щось у мені зрушилось.
Не надія. Не кохання. Просто тепло.
І я зрозумів, що все ще живий.
І що мені є, що втрачати. Знову.

Вона стоїть біля виходу на посадку.
Синє холодне світло табло виблискує над її головою — немов маяк, що веде кудись далеко, куди я не можу йти разом із нею.

Паспорт міцно стиснутий у її долоні, ніби це єдине, що тримає її тут, на межі.
Руки тремтять, але не від холоду — це тремтіння, що походить із глибини, з тієї частини душі, яку не видно ззовні, але яка криється за кожним рухом, кожним поглядом.

Вона не плаче.
Вона — мовчазна.
Не тому, що сильна. А тому, що слово вже втратило вагу.
Сльози нічого не вирішать і ми обоє добре це знаємо. Я не даю обіцянок яких не зможу дотримати, не прошу в неї нічого. Ми були разом, це було неймовірно. Якщо я помру на черговому завданні, це буде останнє, що памятатиму.