Без вороття

Салон машини пахне страхом, який не пішов — тільки змінив форму. Тепер він не душить. Він сховався глибоко в середині і мовчить. Засів у вентиляції, у швах сидінь, у втомленому подиху. Цей страх не ззовні — він усередині, в мені, в ньому. Просто став тихішим. Хитрішим.

Я відчуваю, як під ребрами ще живе той тремтливий нерв, що здригається при кожному різкому русі. Пам’ять тіла сильніша за пам’ять голови. Голову я ще можу переконати. Тіло — ні.

Тканина сидінь просочена потом, димом і ще чимось — солоним, невидимим, наче спітнілі сни. Повітря важке, з присмаком металу, ніби ми не їдемо, а ховаємось. Машина — не транспорт. Машина — тимчасовий сховок. Як окоп. Як чужа квартира, куди забіг на ніч.

У вікнах — ніч, густа й нерухома, мов чорна вода. Вона не тікає за машиною — вона ковтає нас. Я не бачу лінії горизонту, не відчуваю руху часу. Лише фари, що розмазують дорогу, мов спогади: брудні, довгі, зламні. Їх не вдається приборкати. Вони як тіні під шкірою.

Вадим мовчить. Тримає кермо однією рукою, другою — пораненою — не рухає взагалі. Але напруга в ньому така, ніби всередині стискається пружина. Погляд — прямий, впертий у порожнечу попереду. Але я бачу, що він не тут. Він ще там. Де був минулої очі. Де ще, мабуть, міг повернути все, як було, до того.

Його неспокій проникає в мене. Мов би я — губка. Мов би моє тіло звикло вбирати чуже напруження, коли своє вже не вміщується.

Я обвожу очима лінії його профілю — скули, тінь під підборіддям, кожен рух  щелепи. Все знайоме. Все чуже. Ми поруч — і ми розділені чимось невидимим. Як плівкою. Як війною.

Мовчу. Бо знаю: будь-яке слово зараз — або занадто легке, або надто глибоке. А він не готовий ні до першого, ні до другого.

Дорога вперед — порожня. Але це не дає відчуття свободи. Швидше — провини. Мов би ми їдемо крізь щось, що не мали залишати. Мовби частина нас самих залишилась позаду. Я не питаю, куди ми. Знаю: ще трохи і він виведе нас з цього пекла. Але зараз я лише дихаю. Вдих. Видих. Вдих. Видих.

Дівчата сплять позаду, зчепившись пальцями. Їхні обличчя — милі, затишні, такі беззахисні, що хочеться стати між ними й будь-чим назавжди.

Я озираюся на них — і згадую себе. Маленьку. Ще до того, як я навчилась боятись. Коли мама ще пахла кавою, а не втомою. Коли двері вдома ще зачинялись на затишок, а не на втечу.

В голові пульсує тиха думка:

Це вже все? Це — вже безпека?

Я не знаю. Я більше не довіряю "вже". Я більше не довіряю нічому, що починається словами все добре.

— Ще трохи, — прошепотіла подумки. Не їм. Собі.

Він перший порушує тишу. Голос хрипкий, низький, ніби з чужого фільму:

— Ми перетнули кордон. Тепер ви в безпеці.

Я зітхаю. Повільно. Ніби дозволяю собі дихати. Але в мені ще бурлить неспокій, а може це смак втоми.  

Безпека — це вже не місце. Це стан, якого я давно не знаю.

— Куди далі? — питає він. Не  дивлюся в його бік.  Лише порожнечу попереду. Його погляд торкає мене — обережно, ніби боїться порізати.

Пауза. Тиша між нами — жива. Вона не порожня. Вона дихає. Ще один пасажир.

— До мами, — відповідаю. Голос виходить тихий, але твердий. — В Україну.

Він киває. Не сперечається. Як людина, яка розуміє: деякі дороги треба пройти самій.

— Це правильно, — каже просто. — Тобі треба відпочити. І їм теж.

Але я прийняла це рішення не для відпочинку, а щоб мати  ґрунт під ногами. Про світ, де ніхто не переслідуватиме нас.

Машина мчить далі. Чорна стрічка дороги тягнеться крізь ніч. За вікном — чужа країна, яка дала нам дихати. Але не зцілила.

Я їду туди, де мені знову доведеться вчитись довіряти.

Собі.
Йому.
І світові, який не закінчився — просто став іншим.

Я не знаю котра година.Ми зупиняємось у невеликому готелі при трасі. Ліхтарі відбиваються у вікнах, наче ніч стежить за нами, але вже не женеться. Тут спокійно. Небезпека, здається, залишилась десь позаду — в будинку мого чоловіка.У номері — тиша. Справжня. Не напружена, не гнітюча. Проста. Вперше за довгий час. Я ніби знову можу дихати на повні груди.

Кімната скромна, затишна. Світло — приглушене, тепле, обіймає стіни, як ковдра. У повітрі — запах старої кави, дерева й чогось схожого на пісок. Можливо, спогади.

Я вкладаю дівчаток. Вони засинають за хвилину — втомлені, м’які, теплі. Стук сердець рівний, дихання глибоке. Уперше не стискаю плечі, не озираюсь. Я з ними. І вони — тут.

Вадим мовчить. Стоїть біля дверей. Дивиться на мене. І в цьому погляді — щось важке. Втома. Розуміння. Прощання?

Я відчуваю, як серце стискається. Не від страху — від того, що можна нарешті не боятись. Але що далі?

Підходжу до нього. Торкаюся плеча. Його перев’язана рука трохи здригається. Він не говорить нічого. Просто вдихає — так, ніби тримає подих, щоб не зламатися.

Обіймаю його.
Не тому, що мушу. Не тому, що чекаю чогось. А просто — бо хочу. Бо він поруч. І я хочу запам’ятати це. Як пахне. Як дихає. Як тримає мене — обережно, з повагою, з сумом.

Ми не говоримо. Слова тут зайві. Вони б зламали цей момент, зробили б його менш справжнім.

Я відчуваю, як він торкається моїх щік губами. Як пальці ковзають по моїй спині. Повільно. Несміливо. Наче він питає: можна ще трохи?

І я киваю. Тіло каже "так", ще до того, як я це усвідомлюю. Ми лягаємо поруч. Його долоня — тепла, широка — знаходить мою.

Наші рухи неквапні. Ніжні. Без голоду, без потреби доводити щось. Це не про пристрасть. Це — про пам’ять. Про тепло. Про те, що ми є.

Він цілує мене — повільно, з тремтінням. Я відповідаю — не рвучко, не з відчаєм. А як жінка, яка вперше за довгий час не боїться доторку.

Я відпускаю себе. Вперше. Можливо — востаннє.

У темряві він нахиляється до мене. Його голос ледь чутний, але я чую кожне слово — як пульс:

— Я пам’ятатиму, як ти спала поруч. Як ніколи не просила нічого, але була всім.