Тиша, що дихає твоїм ім’ям

Автомобіль повільно заїжджає на маленький паркінг перед приватним готелем. Я дивлюся на будівлю крізь скло. Від втоми погляд трохи затуманений. Холодок пробігає по спині — в повітрі відчувається щось чужорідне, невідоме. Поруч сидять доньки, тихо притискаються одна до одної. Вони більше не вірять, коли я кажу, що все буде добре. А мій страх передався і їм.  Їхні руки в моїх — тонкі, маленькі, але зараз вони — моя найбільша відповідальність.

Можна було б сказати, що це просто зупинка на ніч, але ніяк не виходить дурити себе. Нас побачать, ми будемо під загрозою. Але донькам треба відпочити. Вадим теж не спав понад добу. Він вже вийшов, без зайвих слів відчиняє двері. Він рухається впевнено, майже механічно. Без зайвих запитань платить готівкою. Я дивлюсь на це, намагаюся зрозуміти, чи він справді впевнений у цьому місці.

— Це дійсно безпечно? — шепочу йому на вухо. Коли ми вже стоїмо в холі.  Голос трохи тремтить, але я не можу не запитати.

Вадим коротко киває.

Я дивлюсь на доньок. Вони перезбуджені, розтріпані та втомлені. Аміра  стискає мою руку міцніше. Відчуваю, як розливається хвиля відповідальності. Вони не повинні відчувати мій страх, тому намагаюся зберегти спокій.

— Тут дуже гарно, — кажу тихо, але переконливо. Поки Вадим поселяє нас. Виявляється в мене й справді є нові документи, вони точно такі як справжні, лише фальшиві. Коли Вадим дістає їх з своєї чорної, дорожної сумки, моє серце пропускає удар. Та реєстрація проходить швидко, без складнощів.

 Я все одно відчуваю, як в повітрі пахне чимось чужим, невідомим і моїм страхом. Ми лише гості в цьому місці, і не затримаємося на довго. Ми туристи, які подорожують з доньками.

  Я знаю — попереду буде  ще багато труднощів. Але зараз —  крок за кроком я рухаюся до свободи.

Ми піднімаємося сходами. Працівниця показує нам нашу кімнату. Всі думають, що ми сім'я, і хай так залишається. Я старанно граю роль, але я кохаю чоловіка, що поруч зі мною, тому не мушу дуже багато вимагати від себе.

Кімната простора, з великими вікнами та старими меблями. Пахне мийний, і чистими простирадлами. Я роздягаю  вкладаю Міріам і Аміну, а одне з двох ліжок, що є в кімнаті. Вони притискаються одна до одної, їхнє дихання поволі сповільнюється — ніби світ навколо згасає разом з ними. Їм потрібна лише мить, щоб побачити, сподіваюся, добрі сни. 

Я тримаю їхні маленькі руки у своїх — такі теплі і крихкі. Відчуваю, як кожен їхній подих — це відповідальність, якою не можна знехтувати. Коли наважувалася тікати, робила це перше для себе, але це змінить життя і моїх крихіток.

Вадим заходить з пляшкою води, повільно, майже обережно. Він кладе її на стіл, швидко оглядає кімнату. Цілує мене в скроню. Він такий зосереджений, та серйозний.

— Я скоро повернуся з їжею, — каже тихо.

Його погляд ловить мій. Без слів у ньому читаю прохання — не йди. Серце стискається, хоч слів немає.

Він підходить ближче, ледве торкається моєї руки — легкий дотик, ніби перевірка, чи я тут. Потім його пальці м’яко проводять по моєму волоссю, і цей рух — неначе мовчазне вибачення і підтримка одночасно.

Я не відводжу очей, не відштовхую. Просто згодливо махаю головою.

Страх, що сидить глибоко в грудях, трохи відступає, але не зникає.

Залишаюсь сама в кімнаті. Тиша важка, наче ковдра, що давить на груди. Повітря ніби зупинилося, і кожен подих дітей — тихий, рівний — це єдина нитка, що тримає мене від падіння.

Сідаю на край ліжка, обіймаю себе, ніби хочу втримати всі страхи всередині. Сльози котяться тихо, беззвучно, і здається, що вони випускають те, що не можу сказати словами. Провина, страх, безсилля душать з середини — невидимий вир емоцій, що не дає спокою.

«Чому саме ми? Чому саме так?» — це питання не відпускає.

Двері тихо відчиняються, і Вадим повертається з їжею. Він ставить пакет поруч і, помітивши, що я не рухаюсь, легенько торкається моєї руки — цей дотик ніби шепоче: «Я тут, ми разом».

Від цього легкого дотику стає трохи тепліше, хоч всередині все ще холодно.

Поглядаю на нього, бачу в очах страх, який ми обоє ховаємо, бо не готові говорити про нього вголос.

Ми тримаємося, хоч і ламаємося. І в цю мить мовчазної близькості це достатньо.

Прокидаюсь раптово. Щось розбудило — не звук, не рух, а відчуття. Наче тріщина в тиші. Сідаю, прислухаюсь.

Тук.

Серце гупає гучніше, ніж стукіт. Ледь чутно — ніби хтось не хоче будити, але мусить. Повільно підіймаюсь з ліжка, обережно обходжу дітей. Кроки майже беззвучні. Підходжу до дверей і зупиняюсь, тримаюся за ручку. Кілька секунд — тиша. Я майже не дихаю.

Відчиняю.

Вадим.

Він ледь стоїть. У коридорному світлі видно: сорочка розірвана, одне плече — в крові. Обличчя подряпане, щелепа стиснута, очі… ніби десь далеко.

— Тільки не кричи… — прошепотів, голос хрипкий. — Все добре. Я впорався.

Я не питаю “де ти був” чи “що трапилось”. Мовчу, бо горло стискає страх, а в голові одна думка: він повернувся. Він живий. Він тут, а не в новинах.  Живий. Хоч і має паскудний вигляд.

Я підхоплюю його під руку, допомагаю увійти. Його тіло гаряче, важке. Він трохи спотикається, але не випускає мого погляду. У ньому — не вибачення. Не каяття. Щось інше. Щось темне.

Закриваю двері, притуляюсь спиною. Лише зараз помічаю, що тремчу.

— Сідай. — Мій голос ледь тримається.

Він зітхає, скидає закривавлений одяг, залишаючись в самих трусах. Я бачу, як його плечі дрижать, як пальці шукають щось — можливо, опору. А, можливо, мене.

Повернувся. Але з чим?

Він сидить на краю ліжка, схилившись уперед. Долоні стиснуті, дихання неглибоке. Кров проступає крізь рушник, який притискаю до рани, намагаючись спинити кров та промити тару. Білий рушник, тепер місцями червоний.

Я нахиляюсь до аптечки. Яку не знаю чому Вадим зібрав в дорогу.  Руки дістають бинт, спирт, ватку, але все це — автоматично. Усередині — інше. Занадто живе. Пульс не вщухає.