Без вороття

Тиша — така, що навіть шурхіт листя здається надто гучним.

Я відчиняю двері, намагаючись не скрипіти. Сумка врізається в плече. Серце — десь у горлі.

Міріам на руках сонно тре очі, хапає мене за волосся, а я мовчу. Вона ще гаряча від сну і розпатлана. Заплітати косички не було часу.

Аміру тримаю за руку. Я обіцяла пояснити все, щойно сядемо в авто. Та як пояснити донькам, що ми втікаємо? Що це більше не їхнє життя? Я сподіваюся, вони колись мене зрозуміють і пробачать.

— Тихіше, донечки… ще трохи, — шепочу.

Машина стоїть під парканом. Вадим уже там — чорна фігура, зібрана, ніби весь із металу. У його позі — нічого випадкового. Все напоготові.

Він не каже ні слова. Відчиняє дверцята. Киває. Рухи чіткі, виважені. Швидко пристібає доньок. Швидко кидає речі в багажник. Він дуже зосереджений і чіткий. Навіть не поглянув на мене.

Сідаємо. Я — остання.

Щойно двері зачиняються, двигун оживає. Я наче затримувала дихання весь цей час.

Вулиці сплять. Ні фар, ні ліхтарів, ні музики. Ми ще не сказали одне одному й слова. Тільки тінь нашої машини ковзає між будинками.

У грудях стискає. В голові — одна думка: чи все взяла? Чи все вийде? Про те, що буде, якщо не вийде, думати не хочеться.

Машина їде повільно, колесами стираючи ніч з асфальту.

Я тримаю Міріам на руках — вона починає смикатися, крутитися. Гаряча щока треться об мою шию. Потім шепоче крізь сон:

— Мам, мені… не хочу… додому хочу…

— Тихо, малечо, — я гладжу її по спинці. — Все добре. Ми їдемо у новий будиночок. Ти ж любиш пригоди?

Намагаюся заколисати.

— Хочу татка… — плаксиво. Голос хриплий, ображений.

— Замовкни, — шепоче Аміра, роздратована. Вона сидить з іншого боку від мене. — Через тебе я не можу заснути.

Я закриваю очі. Здавлюю повіки так, ніби це допоможе утримати розум.

— Вони не виспались, — кажу Вадиму тихо. — Їй страшно. Мені… мені теж.

Він мовчить. Очі не відриваються від дороги, руки м'яко тримають кермо.

Нарешті каже:
— Ми майже за містом. Після цього — ще година до кордону.

— А якщо він уже щось підозрює? Якщо послав когось слідом?

— Зараз ніч, він має спати. В нього молода дружина. Ти ж щоночі ходила будинком, а він був сліпим. Не панікуй, Яно, все буде добре.

Він різко кидає погляд у дзеркало заднього виду.
— Я все продумав. Ми не спалимося. Я вимкнув навігатор, телефони залишилися в будинку. Це авто не зареєстроване.

— А якщо він усе одно знайде нас?

— Яно. — Голос глухий, як камінь. — Якщо ти зараз зламаєшся, ми не доїдемо.

Я кусаю губу. Вивчаю темні пейзажі за вікном, де кожен силует здається небезпекою.

— Я не зламалась. Просто я… я не знаю, як так сталося, що я сиджу вночі в машині з двома дітьми, тікаю від батька моїх дітей і вірю людині, яка ще кілька місяців тому була для мене ніким, моїм водієм.

— А тепер хто я? — питає Вадим тихо, не дивлячись.

Я мовчу.

— Для мене — єдиний, кому я зараз довіряю. — Слова злітають з вуст неочікувано для самої себе. І раптом стає трохи легше.

Міріам сіпається знову. Починає хникати, уже не крізь сон, а по-справжньому. Вона розплющує очі, великі, мокрі, як після бурі.

— Мамо, я не хочу їхати… Мамо… хочу в ліжечко.

Я стискаю її до грудей. Шепочу на вухо, але вона вже плаче вголос. І це — найстрашніше. Бо її голос розтинає ніч.

Вже за містом. Дорога порожня. Темрява за вікнами стала густішою, глибшою — такою, що ховає навіть власні думки.

Я починаю дихати трохи вільніше. Серце ще гупає, але вже не так несамовито. Може, вдалося. Може...

— Здається, проскочили, — шепочу, поглядаючи на дітей, що сплять.

Але тоді бачу. Світло.

Попереду — кілька автівок. Фари світять прямо в нас. Одна — чорна, знайома. Занадто знайома.

Я завмираю.

— Вадим... — мій голос навіть не тремтить, він ледь шепоче.

— Бачу, — його очі зосереджені, щелепи стиснуті.

Він не гальмує. Навпаки. В останній момент — ривком вправо.

Машина скаче на узбіччя, здіймаючи пилюку, і летить просто в поле. Мерзенний звук коліс по камінню.

Я хапаюся за панель, Міріам починає плакати. Старша дочки прокидаються, перелякані, дивляться на мене.

— Що відбувається?! — кричу я.

— Нас помітили, — бурчить Вадим, вгризаючись поглядом у темну смугу землі. — Тримайся. Всі тримайтесь! Нам треба змінити маршут.

— Мамо! — кличе Аміра. — Нам страшно! Це що, аварія?
— Ні, сонечко, ми просто... їдемо іншим шляхом, — брешу я, а всередині паніка.

— Вадиме…

— Я знаю.

— Це може бути…

— Знаю.

Він різко повертає.
— Ми просто поїдемо іншим шляхом. 

— Ти думаєш, що…

— Я не думаю. Я знаю, що у таких історіях другого шансу не буває. Але я тут з тобою. Довірся мені.

Я кладу Міріам на заднє сидіння, прикриваю її курткою. Вона щойно захлинається слізьми, але знову задрімала.

І я теж плакала разом з нею. Тільки мовчки. Без звуку. Бо звук зараз — небезпечний.

В голові пульсує тільки одне:
Ми не встигнемо. Ми не встигнемо.

А Вадим каже:
— Тримайся. Ми вже почали — назад дороги не буде.

І я киваю. Бо що мені ще залишається.

Машина підстрибує, колеса ковзають по м’якому, вологому ґрунту. Вадим міцно тримає кермо, обличчя кам’яне.

— Це вони? — питаю. — Це Насім?
— Ні. Його люди. А може — наші. Тихо. Не кричи.
— Я не кричу! Я просто… — я задихаюсь. — Вони були за нами? Чи просто чекали ось так серед шляху? Вони знали?
— Відтоді, як ми виїхали з ринку. Я побачив у дзеркалі — іще тоді.
— Чому не сказав?!
— Бо паніка — гірше ніж ризик. Тепер слухай. Якщо треба буде, ти візьмеш дітей і тікатимеш. Ми недалеко. Вас зустрінуть.
— Ти з глузду з’їхав?! Це діти! Це поле! Я не можу просто… — мене душить сльоза.
— Вадиме…
— Це на крайній випадок, якщо треба буде. Але вони не мають забрати тебе. Якщо ти потрапиш до них, їх не зупинить жоден закон. А дітей — або заберуть, або… — він не договорює.
— Господи…