О 3:20 — ми мусимо зникнути.

Двері клацають тихіше, ніж завжди. Мені здається, що навіть повітря в будинку важче — щільне, як перед грозою. Вадим мовчки киває, не заходить. Зникає вниз сходами, а я… я ступаю всередину, наче на мінне поле. Мені страшно, я не боюся цього визнати, та не можу показати.

Насім у вітальні. Він сидить, ноги схрещені, чашка з кавою стоїть на столі — ще парує. Отже, нещодавно прийшов. Або чекав.

Погляд, який він кидає — не ворожий, ні. Спокійний. Але в ньому є те, чого не переб’єш словами. Сканування. Як отой рентген, що просвічує шкіру, кістки, думки.

— Ти довго, — каже, не піднімаючись.

— На ринку було людно, — відповідаю рівно. Не зупиняюсь. Не даю себе зловити.

Я проходжу повз, тримаючи пакети обома руками. Двері дитячої відчинені — звук сміху, шурхіт іграшок по підлозі. Я кладу пакети, глибоко вдихаю. Пахне полуницями й пітною тривогою.

Я йду до них. Кожного цілую в маківку. Старша дивляться з подивом, бо я зазвичай не перериваю їхніх ігор. Міріам обіймаю — вона тулиться до мене. Вона пахне молоком і беззахисністю.

“А якщо ми не встигнемо?..”

Серце стискається.

“А якщо він уже знає?..”

— Мам, ти сумна, — каже Аміра. — Ти плакала?

— Ні, сонце. Просто день гарячий. — Усміхаюсь. Натягую. Я — акторка в домашньому серіалі, що ніколи не вийде на екрани.

Я йду на кухню, розкладаю овочі. Руки неслухняні, огірок падає на підлогу. Я нахиляюсь за ним і  чую, як Насім заходить за спину. Стоїть, мовчить. Я знаю, що дивиться. І думаю: скільки ще зможу приховувати тремтіння?

— Діти щось хотіли? — запитує.

— Ні. Все добре.

— Ти… інша сьогодні.

Я не відповідаю. Просто ріжу помідори. Кожен звук ножа — як удар.

***

Тарілки перед кожним, запах пряного рису й тушкованого м’яса. Діти їдять мовчки, навіть Міра не вередує. Всі відчувають: сьогодні не той вечір.

Насім сьогодні «грає в родину». Запитує, що бачила на ринку. Чому ж нічого не купила для себе?

 Усміхається на пів обличчя, але пальці нервово б’ють по екрану телефона. Переписка. Арабською. Я не бачу слів, але я бачу його вираз обличчя. Може хоче собі ще одну —  третю дружину. Або знову зраджує. Цікаво, чи кохатиме його Лейла і після цього?

Я відчуваю, як повітря навколо напружується. Кожен його рух видає нервову готовність, а очі не відводять погляду від екрану телефона. Бачу, як куточок його ока тремтить, коли приходить нове повідомлення. Його голос лиш трохи м’якший, ніж зазвичай, але плечі напружені — він мов кішка перед стрибком, готовий до будь-чого.

Я не витримую і нарешті питаю:

— Щось не так? Хто це?

Насім відводить погляд, затинається.

— Справи, все добре Яно. Вечеря смачна — відповідає тихо, але я відчуваю брехню.

Насім, що сидів за столом, раптом встає. Його погляд стає холодним і гострим.

— Я піду, — каже коротко і виходить з кімнати, залишаючи нас у напрузі.

Я дивлюсь на підлогу, серце калатає. Я чекаю поки Насім поїде. Він знову без водія. В нього нагальні справи, та тепер я знаю, чим він займається і що в нього проблеми.

— Вадиме, ти маєш мені сказати правду. Я не можу жити в брехні. —  кажу, щойно можу без підозр побачити його.

Він мовчить, вдивляється у темряву кімнати.

— Я хочу тебе захистити, — нарешті прошепотів він. — І я зроблю це. Сьогодні ти з доньками покинеш цей дім. Інше хай тебе не обходить. 

Я відчуваю, як холод повільно розливається по спині. Цей вечір — не просто початок, це прірва, через яку ми маємо перейти, і я боюсь, чи втримаємося на краю.

—  Йому щось загрожує?

—  Обережно з питаннями, інколи ти ставиш такі на які не схочеш знати відповідь.

***

Пізній вечір. Дім спить.
Але Я — ні.

Я тихо відчиняю шафу, обережно, щоб не скрипнула. Пальці ковзають по тканинах — беру лише найнеобхідніше: светри, шкарпетки, два теплі комплекти для кожної з доньок. Їх  іграшки — не всі, тільки найулюбленіші. По одній на кожну. Книжка з малюнками, ведмедик, якого Лейла завжди тримає в руці —  все залишиться тут. Вони більше цього не побачать. Я вірю, що вони не згадуватимуть життя тут. 

На колінах — сумка, стара спортивна. Ніколи не думала, що вона буде квитком на свободу.

Серце б'ється як барабан. Кожен звук — як постріл.
Скрип підлоги. Тінь у коридорі — зупиняю дихання. Але то лише віття за вікном.

Іду до ванної. Закриваю двері. Замикаю.
Падаю на плитку. Не плачу — вивертаю душу беззвучно, як роблять ті, кого навчено мовчати.

Обличчя у дзеркалі — бліде. Очі — з червоними прожилками.
«Ще трохи, Яно. Ще трохи. Ти ж мусиш.»
Я промовляю це вголос. Тихо. Як молитву.

Телефон вібрує. Повідомлення від Вадима:
«3:20. Без права на помилку.»

Вже не тремтять пальці. Уже нема права тремтіти.

Сідаю за стіл. Білий аркуш.
І ручка, що не пише. Міняю.
Пишу — не серцем. Не образою. Не коханням.

Тільки одне речення.

«Ти знав, що втратиш мене — ще тоді, коли почав брехати.»

Кладу записку на тумбу біля ліжка. Не поруч з ним — не заслуговує. Просто так, щоб знайшов, коли мене вже не буде.

Іду до дітей. Цілую кожного.
Запам’ятовую запах їхніх волосся, тепло маленьких тіл.
Натягую куртку. Ховаю золотий ланцюжок за підкладку. Це був перший його подарунок. Ні, він мені не для спогадів, він, як запасний варіант.

Годинник цокає, як бомба.

О 3:20 — ми мусимо зникнути.