Під чужим поглядом

Я тримаю в руках ключі, ніби це не метал, а щось важче — з провиною і тривогою, які не знімає жоден ремінь безпеки.

— Тільки швидко, — каже Насім, не дивлячись. — І без зайвих зустрічей.  

    Він зранку кудись їздив сам, а це бувало останнім часом вкрай рідко.

Він навіть не запитує, що я хочу купити, Чому хочу поїхати сама.  Його пальці ковзають по екрану телефона, обличчя жорстке, як завжди в останні дні. Лейла знову жаліється на тиск, він хвилюється, але не за мене. За дитину. За спадкоємця. За те, що належить йому. Мене ледь помічає, я теж не дуже прагну бачити його. Та він все ще голова цієї клятої сім’ї.

Я киваю мовчки. Мені не потрібен дозвіл — але я його прошу. Це вже не про повагу. Це про виживання.

Ключі стискаю в долоні до болю, спускаюся по сходах. В повітрі — тиша, але якась інакша. Тиша перед бурею.

Машина стоїть біля воріт, у тіньку пальм. Вадим уже всередині.

Він не озирається,  просто виходить і відкриває дверцята, мовчки, коротко, точно. Наче раб, що його вишколили з самого дитинства. Він теж не дивиться на мене. Жоднісінького погляду, а я така спрагла цього.

Я сідаю. Запах його парфуму змішується з прохолодним повітрям кондиціонера. Від цього знайомого аромату аж дрижаки беруть. Якби він просто зараз захотів взяти мене, я б була готовою для нього. Так тепер я реагую на цього чоловіка. Тут ми лише двоє, ми в безпеці, ніхто не побачить. Та навіть так не можу зловити погляд його  гарних очей.

 Навколо — спекотне полуденне місто, за вікном бринить липень, але всередині авто мені не ніяково. Я так прагну його, хоча б найменшої крихти уваги від цього чоловіка. Він надто стриманий, або це я, бляха, почала поводитися надто легковажно. Знервовано поправляю хімар.

— Знаєш, — каже Вадим, не повертаючи голови. — Я все думаю. Хіба Насім навіть цього не дозволяє? —  його голос… звичайний. Такий як завжди. Від нього серце в грудях оживає і тріпоче мов метелик.

— Чого саме?

— Кермувати. Ти ж могла б їздити сама, без його дозволів.

Я стискаю маток рожевого шовку. Саме така на мені сьогодні абая. Я збиралася на ринок так ретельно ніби в мене побачення.  Машина ще не заведена, а в грудях — мотор вже гуде.

— Він би дозволив, — кажу тихо. — Але я не вмію. Ніколи не вчилась.

Він повертається до мене, піднімає брову. Його очі темні, але живі.

— Не вмієш? Ти?

— А що, дивно?

— Дуже. — У нього легка усмішка. — Не можу повірити, що така жінка, як ти, і не вміє кермувати.

— У таких, як я, просто не було коли. Спочатку — сесії, потім — діти, потім — дозволи. А далі якось втратила і бажання.

— Дивно, як легко можна розучитись хотіти, — каже він.

Я мовчу. Його слова ріжуть точно, але м’яко. Як ніж, що довго не був у руках, але ще гострий.

— Якщо з’їдемо з цієї вулиці, — додає Вадим спокійно, — я можу спробувати навчити тебе. Хочеш?

Я дивлюся вперед. Порожня вулиця блищить від спеки, як розпечене скло. Довкола — жодної душі. Місто ніби видихає у полудень.

— Якщо це… безпечно, — кажу обережно. — Тільки якщо.

— Я поруч. — Його голос рівний, але в ньому щось тріпоче, як птах, якого він не випускає. — Я не дам тобі врізатись. Обіцяю.

Він вимикає передачу, дає мені знак.

— Сідай за кермо.
— Тут?.. — мій голос тонший, ніж хотілося б.
— Тут і зараз. Інакше не навчишся ніколи.

Я виходжу з машини, відчуваючи, як липнева спека тисне на плечі, мов безмовне попередження. Пересідаю. Пристібаюсь. Кермо здається важким. Наче чужим.

Вадим нахиляється ближче, його плече торкається мого. Тепло — справжнє, не обіцяне.

— Окей. Гальмо лівою, газ — правою. Обережно. Не поспішай.
— А якщо я зламаю щось?
— Тут нема чого ламати. Крім страху. —  Його смішить моя непевність та дурні, дитячі відмовки.

Його голос звучить близько. Не командний. Живий.
Я тисну на гальмо — пальці тремтять.
Вмикаю першу передачу.
Газ. Обережно.

Машина рушає. Ривки. Я стискаю кермо так, ніби від нього залежить не тільки мій шлях, а й уся ця крихка, брудно-світла реальність.

— Молодець, — каже Вадим. — Спокійно. Дихай.

Я намагаюся. Дихати. Думати. Не зірватися.

— Бачиш, не так вже й страшно.

— Це поки що.
— Як і все в житті, — усміхається. — Страшно стає тоді, коли розумієш, що маєш що втрачати.

Його слова застряють між ребрами.

— І давно ти став таким філософом, та ще й крутячи кермо чужої машини?

— Я навчився філософствувати тоді, коли зрозумів: мовчання — це теж вибір.

Ми їдемо повільно. Вулиця німа, мов спогад. Місто мовчить. Ніхто нас не зупиняє.
На кілька хвилин — я справді відчуваю себе вільною. Наче можна повернути. Наче можна змінити траєкторію. Так приємно робити щось самій. 

— Ти гарно тримаєшся, — каже він. — Справді.
— А ти гарно вчиш.

— Може, тому що я вчу тільки тих, хто важливий.

Я стиха усміхаюся. Але в грудях — холод.
Бо знаю: такі моменти не бувають просто так. За ними щось стоїть.

— Скажи, Вадиме, — прошу, не дивлячись на нього. — Чому тобі так важливо, щоб я навчилась їздити?

Пауза. Занадто довга.

— Бо я не хочу, щоб ти колись стояла на порозі вибору — і не мала як втекти.

Мене сковує.

— Ти лякаєш мене.
— Я рятую тебе.

Машина зупиняється. Я переводжу дихання. І тільки тепер помічаю: на моїй спині — піт. На лобі — туман. У серці — буря.

— Він ніколи не дозволить мені просто піти, — кажу. — Насім. Він не той, хто відпускає. І ми вже про це говорили, здається навіть двічі. Я не можу. Діти… Надто високі ризики. —  кажу дивлячись прямо.

— Я знаю, — Вадим дивиться на мене. — Але й він не знає мене.

Я переводжу важке дихання і далі дивлюся в лобове скло. Вулиця пливе повз нас, мов стрічка зі сну, і жоден поворот не схожий на порятунок.

— Нам треба на ринок, — кажу, ковтаючи хвилювання. — Я не можу повернутись з порожніми руками. Він помітить. І будуть запитання. А я не готова їх вигадувати.