"Той, хто мав піти"

Мотор глухо гуде, і це єдиний звук який чую вже хвилин тридцять. Я мушу ризикувати, бо я той ким є. Якщо дізнається Насім, він мені нічого не вдіє, але якщо я не виконаю поставлену задачу мені запросто можуть пустити кулю в скроню, назвавши зрадником.

 Я стискаю кермо сильніше, ніж треба. На цій дорозі завжди порожньо. Я знаю шляхи, якими не їздять заможні араби. 

За вікном — ніч що пливе між стовпами. Тут не світять ліхтарів, лише фари авто. Але з плюсів —  можу дозволити собі їхати з максимальною швидкістю, на яку здатне це авто. Це чужа територія, або може й нічия, та я тут лише проїздом. Мене не чіпатимуть. Вони б могли спробувати, та, мабуть, це погано для них скінчиться. 

Стара "Тойота", ще й з “білими” номерами, бере черговий поворот. У багажнику — нічого підозрілого. У мені — все. Я знаю, як непомітно вислизати з будинку, як і де хвати авто в місті, де нічого не можна заховати. А ще як знаю, як зваблювати чужих жінок. Від цієї думки нутро бунтує, аж кров закипає. Вона моя і лише моя. Я гарчатиму на всіх і захищатиму її, як той клятий дідьків вовк.

Я мав бути іншим. Холодним. Невидимим. Розчиненим у завданнях, як крапля в дощі. Але потім з’явилась вона.

Яна.
Коли вона торкнулась мого серця вперше — я не зреагував. Але відтоді жодне завдання не здається простим. Жодне “ліквідувати” не звучить правильно. Бо все в мені тепер протестує.

Навігатор мовчить. Я знаю дорогу на пам’ять.
Промислова зона, стара база з розбитим парканом. Де час зупинився ще до мого народження.

Світло фар ковзає по графіті: “Вовки не носять форми”.
Правильно написали.

Глушу мотор. Рука тягнеться до кишені в автомобілі — там паспорт, два телефони й пістолет у тканинній кобурі.
Флешка в кишені куртки — та, через яку я досі живий. І через яку Насім має померти.

Виходжу. Ніч тиха. Аж занадто.

Я йду повільно, наче хтось дивиться. Хоча знаю — хтось точно дивиться.
З-за рогу виступає постать. Косий. Без імені, без минулого. Колишній “доброволець”, який продав себе системі задешево, але ефективно.

— Ти прийшов. — Голос хрипкий, іронічний. — Уже думав, передумав.

— Я не з тих, хто передумує, — відповідаю. — Якщо приймаю рішення — доводжу до кінця.

— До кінця, кажеш? — Він стискає сигарету в пальцях. — А якщо це “кінець” для тебе?

Я мовчу.
Бо знаю: це питання не риторичне. У цьому світі “місія” — це не про прапор, не про батьківщину. Це про виконання. А те, що в мене з’явилися  жінка, і діти, яких я бляха мрію назвати своїми доньками — це побічний ефект.

— У тебе є три дні. — Косий кидає флешку в кишеню. — Потім нас уже не буде цікавити, як сильно ти її любиш.

— Не смій її навіть згадувати, — голос мій ламається, але я тримаюся. — Це між мною і Насімом. 

  Я хочу сам його знищити. Розбити йому пику і втоптати в порох. Він заслуговує на все, через свою тупість, жадібність. Через те, як відносився до Янки.

— Та мені байдуже. — Він плює на землю. — Просто нагадай собі: ми тебе не шукали. Це ти прийшов.

Він іде. Я залишаюсь.

Сам у темряві, сам на сам з вибором, який зробив ще до того як закохався..
Я міг би здати флешку їм, здати Насіма і зникнути. Але вона…
Вона тримає мене вночі за руку, навіть не знаючи, ким я є.
Я українець — за паспортом. Але в моєму справжньому паспорті не та країна, не той прапор, не те ім’я.  Я американець, та моя мати була з України. Дякувати цьому я знаю мову. Та моє минуле завжди мене доганяло не залишаючи шансу на теперішнє. Я — той, хто завжди мав піти.

Але я не піду. Якщо треба буде — я залишуся.
І якщо треба — я сам його вб’ю.

Ми сідаємо в старий “Renault”, обшарпаний, як і ті, хто в ньому сидить. Косий за кермом, я поруч. У машині пахне паленим і холодною зброєю. Говоримо стиха.

— Насім виходив на “Четвертого” з Туреччини. Через нього йде фінансування трьох точок в Омані, ще однієї — у  Саудівській Аравії та на росію. Хтось з них перепродає і в Штати також — каже Косий. — Офіційно — гуманітарна допомога. Фактично — трафік.

Я стискаю пальці.

— Його не чіпають? —  запитую.
— Поки — ні. Має статус. Має ім’я та важелі впливу. А ще має тебе.

Я мовчу. Бо це правда. Я — його гарантія. Його щит.

— Він що, дійсно використовує Яну як прикриття? — питаю.

Косий не одразу відповідає. 

— Думаєш, він її кохає? Це не кохання. Це звичка. Вона йому зручна. Ніхто не буде підозрювати батька трьох дітей. —  В нього ж скоро народиться третя дитина? —  запитує з сарказмом.

— Її треба вивести. Разом із дітьми.

— Куди? —  запитує з скептицизмом товариш.

— На захід. Є стара хата. То недалеко від кордону. Я зроблю так, щоб вона думала, що це її ідея. Головне — без паніки. Нам треба лише кілька днів, щоб перестали шукати.

— Ти впевнений, що хочеш це зробити? Це буде перехід. Без вороття.

Я дивлюсь у вікно. Ліхтарі зливаються з дощем. У мене в голові — обличчя Яни, коли вона не знає, що я на неї дивлюся. Спокій, якого в мені ніколи не було.

— Вона не має платити за мої гріхи, — кажу. — Ні вона, ні малі.
— А ти?
— Я вже давно заплатив. Хіба я мало відав, країні і вам хлопці? Скажи, скільки я твою дупу рятував? Як думаєш досить? 

Косий кивнув.
— Тоді слухай. Ми дамо тобі два дні. Зроби так, щоб вона зникла з поля зору. Потім — діємо. Якщо Насім підніме шум — у нас буде на це відповідь. —  Він дивиться на мене і я знаю цей надійний погляд.

—  Я допоможу, але будь обережний. Але ти помреш для усіх і тебе поховають. 

 Мене влаштовує цей варіант і я тисну йому руку.

— Якщо він почне шукати її — я знищу його першим.

— Не сумніваюся.

Я повертаюсь додому пізно. Двері зачинені, та не на всі замки. Це дрібниця, але вона ріже нерви.