Брудний секрет

Коридор — темний. Я вже звикла, що крадуся вночі, мов примара. Хоч це все ще наш будинок, я в ньому ніби злодій.
Темрява не чорна, а синя, густа. Ліхтар за вікном світить, відкидаючи тіні, що повзуть по стінах, мов змії.

Я йду повільно.
Носочки ковзають по прохолодній плитці. Не піднімаю ніг — лише ковзання, як у дитинстві, коли крадешся на кухню по воду, щоб мама не почула.

Рука торкається стіни — для рівноваги. І для впевненості: світ справжній. Він тут.

Перші двері — дитяча. Другі — комора.Далі двері на вулицю. Потім сад, який освітлює шматок місяця. Потім довгі тихі кроки. Ще одні двері, довгий коридор, з безліччю дверей, за якими живе наша постійна прислуга. І вже лише наступні його. Що ближче — то повільніше рух.
Серце стукає в ритм з кроками, але голосніше. Відчуваю його в горлі, у пальцях, у шкірі.

Зупиняюсь. Дихаю тільки носом. Ледь.
Тримай спину рівно. Не смикайся. Не дихай занадто гучно.

Пальці тягнуться до ручки. Обережно. Вона холодна, металева.
Я не штовхаю двері — лише притискаю. Перевіряю, чи не замкнені.
Ні. Відчинені. Він чекає на мене.

Всередині — напівморок. М’яке світло з лампи малює силуети — ліжко, стілець, тінь на стіні.
І він. Сидить. Мовчить. Але вже дивиться. В руках книга. він без футболки, це так еротично. Та сьогодні я тут не для того. В мене є питання, і я хочу знати відповіді.

Мої кроки зупиняються на порозі. Тихо по собі зачиняю двері, щоб без жодного натяку на звук.

Тиша між нами густа. Але вона не порожня.

Стою у дверях, погляд упертий на нього. Лампа кидає тепле світло, що півтонами грає на його обличчі — там і спокій, і напруга, і щось заховане. я боюся підходити, боюся того, що можу почути.

— Ти не той, ким здаєшся, — кажу тихо, ніби від моїх слів щось може зламатися. —  Боюся його поглядів, відповідей. Може його брехні, або ще однієї зради.

Він відводить погляд, плечі злегка напружуються.

— І правда. — Його голос звучить тихо, але впевнено. — Я не той, ким ти хочеш мене бачити. —  Цей голос, цей прямий погляд і очі, що вмить потемніли, так не схожі на нього. Він сам на себе не схожий. Ніби під маскою Вадима, ховається зовсім інший чоловік. 

Я роблю крок уперед, ближче до тіні, що живе на його ліжку.

— Тоді хто ти? — питаю. — Хто ти, якщо не просто водій?

Він піднімає очі, пильно дивиться.

— Я — тіло, що носить чужий біль. Я — секрет, який нікого не має права торкнутися. І водночас — тінь, що слідкує за кожним рухом. Не мій вибір, але моя реальність.

Я вдихаю, намагаючись зловити кожне слово, відчуваючи, як напруга зростає між нами.

—  Ти… Що ти приховуєш Чого ти боїшся?

Він посміхається безрадісно.

— Не боюсь. Боюсь лише, що ти можеш залиши мене, втекти, або забути про мене. Що ти навіть не дізнаєшся правди. І це страшніше. Я знаю, що ти віриш мені. Просто продовжуй це робити. Поки не можу більше нічого тобі розповісти. —  Він торкається своєю долонею моєї щоки. —  Я знаю, що ти розумна жінка. Не розпитуй мене більше нічого.

Ми мовчимо. Лампа тихо гуде, нагадуючи про кожну секунду, що тікає.

Він, робить  ще малесенький крок уперед.

— Ти маєш бути обережною, Яно. Не всі тіні хочуть допомогти. Деякі — прийшли, щоб забрати. —  Говорить мені в самі губи.

Я дивлюсь у його очі — глибокі, як безодня.

— А ти?

Він нахиляється ближче, голос стає холодним.

— Я — твій найнебезпечніший секрет.

Я маю хоч щось запитати, маю сердитися. Але щось підказує, що не маю права. Що він сказав би мені, якби тільки міг. Може це кажуть мені його очі, чи сумна посмішка.

Я підходжу блище і я розумію: ця ніч — тільки початок.