Нічний сад

“Темрява не страшна. Страшна — тиша перед нею.”

Сад незвично тихий, ні співу пташок ні подуву вітру. Ми все ще чекаємо на дощ. А в цій країні це справжнє диво. Лише квіти пахнуть надто солодко. Так пахне біда та горе.

 Я сиджу на краю дерев’яної лавки. Сукня прилипає до шкіри. Пальці обгортають чашку. М’ята вже встигла охолонути.

Кроки тихі, ніби людина не йде, а прослизає. Вона сідає поряд. Не торкається. Але відчуваю її присутність шкірою, як колючку за вухом.

— Я тобі не ворог.
— Дивно, бо звучить як попередження.
— Бо це і є попередження.

Погляд в бік. Її очі блимають у напівтемряві. Вона гарніша за мене, молодша. Вона носить його дитину. Чому мене це все ще турбує?

— Будь обережна, Яно. У нас… в нашій культурі легковажність — смертельно небезпечна.

Вітер ковзає між стебел. Один бутон тріскає, як кісточка.

— Я не легковажна.
— Але Насім вже так не вважає.  Він сприймає тебе як власність.

Я сміюся коротко. Як від гикавки.

— Його світ — не мій.
— Ти вже відкидаєш його, і він… ламається. А що буде, коли дізнається про твого коханця?

Пальці стають твердими. Я не стискаю чашку, я тримаю себе.

— Звідки ти знаєш? Чому ще неи розповіла про це. Хіба я не твоя суперниця?
—Просто бачила тебе вночі. Я вмію складати складні пазли. І знаю, що так буває. Ми з Насімом майже рік спали, до того, як я завагітніла. Думаю, з іншої причини він не одружився б зі мною. Та я не хотіла робити тобі боляче. Пробач.

Пауза. Десь хрускіт. Я озираюся, але нікого немає. Очі печуть непролиті сльози. Та зараз вже нема чого плакати.

— Ян… — її голос теплішає. — Як би це не звучало… він тебе кохає. У свій спосіб. Трохи жорстокий. Трохи збочений. Але кохає.

Мовчу. Мовчимо обидві.

—  Я його більше не кохаю. Я не така. Мені боляче його ділити. Було боляче. Зараз мені байдуже.и

— Яно, — вона повертається до мене повністю, — це не гра. Це — війна інстинктів.

Її пальці торкаються мого зап’ястя. Не ніжно — твердо, ніби щоб передати вагу того, що не можна сказати вголос.

— Залишайся обережною. Або не залишишся зовсім. Якщо Насім дізнається, що ти йому зраджуєш нам усім буде мало місця. Тобі це не минеться. Ти знаєш наші закони.

Я мовчу, не розумію, чому вона мені допомагає.

—  Якщо Вадим може… Попроси його про допомогу. —  Лейла підсувається блище шепоче майже не чутно. —  Люба, тобі тут небезпечно. Насім вже лютує, бо ти постійно його відкидаєш. Він чоловік сходу, і не звик до такого ставлення.

— А Вадим захищатиме. Навіть якщо доведеться вбити. Або втратити тебе. —  Її слова дещо дивні, та вона продовжує. —  Запитай в нього, про те чому він тут. Що насправді приховує. —  Вона наближає свої губи идо мого вуха й шепоче. —  Я трохи займаюся забороненим. Дещо бачила. Він або врятує тебе, або загубить вас обох.

Вітер змінюється. Солодкий задушливий запах, стає ще сильнішим, аж до нудоти.

Вона встає першою. Сукня шарудить, як стара газета.
Йде назад додому. А я — сиджу.
Дивлюсь на чашку в руках.