Помилка

Я кручуся вже, мабуть, вдесяте. Простирадло зібгалося вузлом під спиною, подушка гаряча, а повітря — як перед грозою. Важке, задушливе, з натяком на бурю.

Очі не змикаються. Навіть коли я їх заплющую — картинка лишається: темна вулиця, дотик на зап’ясті, шепіт біля вуха. Вадим. Його рука. Його погляд. Його губи, такі близькі, що я перестала дихати.

Я ковтаю повітря, наче після бігу. Хоч я  давно не бігала. Я тікала всередині себе.

Чи бачила нас хтось?

Чи справді та   сіра тінь була там — чи це мені вже мариться?

Серце стукає десь у горлі. Мабуть, через каву. Хоча ні. Не через каву. Через нього.

Це була помилка?
А якщо ні — тоді що це було?

Ніколи раніше я не дозволяла собі такого. Ніколи не ставила себе в ситуацію, де починаєш соромитись навіть власного дихання.

Я перевертаюсь на бік, закидаю руку під подушку. Шкіра холодна, ніби зсередини витікає лід. Мене трусить. Не тілом — свідомістю.

А якщо хтось дізнається?

Мені треба думати логічно. Зібратись. Розкласти все по поличках, як я завжди вміла. Але полички у моїй голові — розтрощені. Все валиться вниз, змішується: запах його парфумів, м’який голос, жасмин у моїй ванній, що досі тримається у волоссі…

Жасмин.
Той самий, який колись мені подарував Насім. Ненароком. Ніби між іншим. А я тримала ту пляшечку парфумів у шухляді всі ці роки. Думала, забула. А тепер  — він.  Реальний. Близький. Заборонений. І тепер цей запах не належить моєму чоловіку, лише Вадиму. Моє серце і тіло теж належить Вадиму.

Я торкаюсь грудей — серце гупає, як у дитини, яку застали на крадіжці.

Що я роблю?

Мені здається, що я чую кроки за дверима. Сходами. Можливо, прислуга. А можливо… Можливо, параноя.

Я натягаю ковдру до підборіддя. Світло з вулиці ламається через штори, малює на стелі тіні — наче тріщини.

У мене більше не має права на слабкість. Я будувала себе з нуля, з диму, зради і втоми. А тепер одна ніч, один погляд, одне ім’я — і я знову дівчинка, що боїться темряви. Лише я боюся втратити його. Більше не побачити не торкнутися.

Яна. Візьми себе в руки.

Я затискаю очі. Примушую себе дихати повільно. Один. Два. Три. Вдих. Видих. Пульс сповільнюється. Але ненадовго.

Бо десь усередині мене — вже зламано замок. І я не знаю, чи хочу, щоб його полагодили.

Світло повзе по стелі, якось надто повільно — липневе, важке, майже біле. Я лежу із заплющеними очима, і перше, що чую — не дзвін будильника, не крики дітей, не рух у коридорі. А себе. Свій подих. Той самий, зірваний, що вчорашньої ночі.

Я не спала.

Навіть не намагалася.

Повільно відсуваю ковдру, мов крадуся з власного життя. Голі ступні торкаються підлоги — холодно. Підлога не пробачає. Вона знає правду. Знає, що я збрехала собі.

Я намагаюся встати тихо, навшпиньки. Не хочу, щоб хтось побачив моє обличчя зараз. Щоб питали. Щоб бачили.

Але крок за спиною — швидкий, обережний.
— Яна? — Насім. Голос ще від сну, хрипкий.

Я озираюсь і киваю, намагаючись усміхнутись:
— Все добре. Іди спи. Я просто… вирішила зробити сніданок.

Він ще кілька секунд стоїть у дверях. Потім зникає. Довіра. Або байдужість. І одне, і друге сьогодні болить однаково. Я так хвилювалася, а він навіть не побачив моїх заплаканих очей.

Я спускаюсь на кухню. Воду на плиту. Яйця. Хліб. Джем. Автоматичні рухи. Все — як завжди. Все — правильно.

Тільки це не я.

Доньки прокидаються одна за одною, як квіти на сонці. Ходять босоніж, труть очі. Старша запитує, де її улюблений йогурт. Молодша тицяє пальцем у мій келих із водою і питає, чому я п’ю без лимона.

Я відповідаю.

Я усміхаюся.

Я дбайлива.

Турботлива.

Материнська.

Вдаю ту, ким маю бути. Ту, ким і була — до недавна. До чужих дотику. До зради.

— Мам, а чому ти така тиха сьогодні? — питає Аміра і хрумтить тостом.

Я усміхаюся ще ширше. Натягнута усмішка — як біла сукня на тіло, яке хочеться сховати.

— Просто не виспалась, люба. Це все нічна спека.

Вона приймає відповідь. Але я знаю — одного разу не прийме. Діти відчувають те, що дорослі ховають.

І я — не виняток.

Я дивлюсь у вікно. Листя тремтить, ніби теж щось приховує. Вулиця — спокійна, недільна. Але в мені — грім.

В голові знову лунає ім’я.
Вадим.
Не шепіт. Удар. Я шукаю його поглядом і схожу з розуму не знаходячи.

Діти кричать щось одне одному, сперечаються, хто буде з малиновим джемом, а хто — з абрикосовим. Аміра обмащує хліб так, ніби малює, а Міріам підтанцьовує босоніж на кухонній плитці. Я слухаю їх і киваю в потрібні моменти, але всередині — не тепло. Там стискається щось холодне. Щось, що не сміється разом із ними. Я погана мати, ще гірша дружина, та мені не соромно за це. Мені більше нізащо не соромно. Ні за любощі, ні за кохання.

— Де тато? — питає Аміра, тримаючи чашку з какао в обох руках.

— Збирається на роботу, люба — відповідаю м’яко. — Дуже зайнятий. —  А насправді я навіть не помітила чи вдома він ще, чи може поїхав вже. Для мене він порожнє місце.

Насім з’явився в кімнаті ще до того, як я встигла покликати. У строгій сорочці, з застібнутими до горла ґудзиками, ніби ті ґудзики тримають не тканину — а все його терпіння.

— Добрий ранок, — каже він, але очі не дивляться на мене.

— Кава гаряча, — відповідаю. — Можеш взяти з собою.

— Дякую.

Мовчання між нами густе, як збиті вершки.  Діти продовжують говорити, але Насім не чує. Він не цілує дівчат на прощання, як раніше. Не затримується поглядом на мені. Лише киває — і виходить.

Двері зачинились. У грудях — порожнеча.

"Він знає?" — пульсує в голові.
"Чи здогадується?"
"Чи, може, хтось сказав?"

Я стискаю ложку, мов зброю. Погляди на прислуги. Плітки пошепки за спиною. Пальці, що ховають телефон при моїй появі. Все тепер може бути слідом. Доказом. Ключем.