Пауза

— Не рухайся… — шепоче Вадим, і пальці ковзають по моїй ключиці так обережно, ніби я — крихка скляна скульптура.
— Чому ти завжди такий… — хитаю головою, намагаючись не зіпсувати цей момент. — Ніби боїшся дихати біля мене.
— Бо ти не витримаєш ще одного удару, — його голос хрипкий, майже втомлений. — І я теж.

Його руки повільно обіймають мене за талію. У цьому дотику — не пристрасть, не секс. Щось глибше. Щось, що залишає в мені спокій і водночас вибух.

— Ти тремтиш, — каже він.
— Я не тремчу, — брешу. — Це від холодно.
— Ага. Звісно, — він усміхається, але в очах — жодної насмішки. Лише розуміння.

Його шкіра тепла, трохи шорстка, пахне сонцем і трохи шоколадом.

— Залишся ще трохи, — просить він, і слова ці звучать, наче молитва. — Залишся хоч на годинку.
— Це змінить щось?
— Змінить усе, — відповідає просто. — Я відчуваю себе щасливим, коли торкаюся тебе — це не гра.

Його губи — обережні, але впевнені. Вони шукають не тіла — істини. Десь на шиї, трохи нижче вуха, він завмирає.

— У тебе там пульсує, — каже. — Ти чуєш?
— Це не пульс. Це серце.
— Твоє чи моє? —  наша розмова схожа на щось незрозуміле, дитяче, але мені так подобається бути такою.
— Не знаю, — відповідаю. І це — правда.

Коли він відсторонюється, погляд — як поріз.
— Я не відпущу, якщо ти не підеш сама.
— А якщо піду?
— Я все одно залишусь у тобі. Ти хіба зможеш забути нас?

Тиша. Моя спина торкається дверей. Рука тягнеться до ручки, але пальці не слухаються.

— Вадим…
— Я тут.
— Це востаннє?

Він мовчить. Підходить. Торкається лоба своїм. Дихає повільно, рівно.

— В нас ще є час.  Якщо ти дозволиш.
— А якщо я знову зламаюся? Якщо одного дня просто зникну?
— Тоді я складатиму себе по частинах. Я шукатиму тебе, навіть якщо це забере все життя.

Я відчиняю двері. Нічна прохолода заходить у кімнату швидко, без попередження. Але його тепло ще в мені. І аромат. І голос.

— Яно, — шепіт за спиною. Я завмираю.
Озираюсь.

— Це не кінець, так? — питаю.
— Це пауза. Ти сама вибереш, коли її припинити.