Тонка грань

Мені страшно, та я наважуюся вийти з кімнати й цієї ночі.
Мені страшно, і мій страх б’є в груди та спирає дихання.
Але бажання в мені сильніше.

Я досі пам’ятаю, як він дивився сьогодні.
Холодно. Пронизливо. Ніби вже знав.
Його пальці повільно зімкнулися на моєму зап’ясті — не сильно, але мені здалося, що шкіра під ними синіє. Він мовчав. Але в його очах жевріла лють. Я бачила: ще мить — і він ударить.
Не витримав би. Він вміє тримати себе в руках, поки не перестає.
А тоді… тоді стає страшно.

І тепер — страшно. Навіть тут, у замкненій кімнаті, з вимкненим світлом, з зачиненими дверима. Страх не полишає, сидить у горлі, давить. Я прислухаюся до кожного шелесту. Мені здається, що хтось стоїть за дверима. Що його тінь дихає в коридорі. Що він повернеться, увірветься, схопить за волосся і змусить благати.

Але я встаю.

Більше не можу. Не хочу.

У темряві намацую абаю, накидаю її поверх нічної сорочки. Хімар не одягаю.  Хай волосся пахне зоряним небом. Хай  на шкірі залишається його запах. Хай я пахну як жінка, а не як покірна тінь, якою мене хочуть бачити.

Я йду. Тихо. Ледь торкаюся ногами килиму, ніби вчуся ходити наново. Минаю двері до дитячої — зупиняюся. Серце б’ється так голосно, що здається — розбудить Амiру. Я кладу долоню собі на груди, вмовляю себе:
Ще крок. Ще один. Тільки побачити його. Побути живою хоча б мить.

Коридор темний. Кімната Вадима — наприкінці.
Мені здається, я відчуваю його ще до того, як наближаюсь.
Його тиша — як покривало. Його спокій — як обіцянка.
Я знаю, що, відкривши ці двері, зламаю межу.

Але я вже її зламала.

Мені страшно, та я  все одно наважуюся.

Моє серце калатає так сильно, що здається — його глухий стукіт зараз збудить увесь дім. Тиша нічного коридору густа, наче дим. Темрява не ховає, вона виставляє мене напоказ — крихку, вразливу, живу. У кожному моєму русі — страх. Але в кожному подиху — бажання. Вони воюють у мені, однак сьогодні я на боці жаги.

Сьогодні я йду до нього.

Я підходжу до дверей. Не встигаю навіть торкнутися — і вони відчиняються.

Він стоїть босоніж. У сірій футболці, на якій видно кожен вигин грудей. Його волосся трохи скуйовджене, очі — ніби не спав, чекав на мене.

— Ти… — починає він.

— Тихо, — шепочу я і входжу в кімнату.

Він робить півкроку назад — не зупиняє, не запитує. Я зачиняю двері й обертаюся. Наші погляди перетинаються, і щось у мені ламається.

Я більше не хочу брехати собі, замовчувати.  Не хочу стримуватись.

Я сама тягнуся до нього. Мій рот знаходить його губи — м’яко, впевнено. Спершу — як запитання, але вже за секунду — як відповідь.

Він здригається. Його руки миттєво охоплюють мої плечі, але не тиснуть — приймають. Я впираюся долонями в його груди, і лише тепер відчуваю, як гаряче в ньому пульсує життя.

— Ти тут лише через це? — його голос хрипкий, майже шепіт..

— Ні. Але я тут також і через хіть Наші ночі допомагають мені триматися вдень.

Я торкаюся його шиї, проводжу пальцями вгору, у волосся. Його дихання пришвидшується, а моє — переривається. Я чую, як кров стукає в скронях, як тіло реагує на близькість. На нього.

Я відступаю на крок і скидаю з себе хімар, повільно, не для нього — для себе. Для того, щоб відчути себе голою у цьому рішенні. У цій ночі.

Він не зупиняє мене. Але коли я знову наближаюся — він стискає мене сильніше, ніби боїться відпустити.

— Це схоже на прощання, — каже він, і я бачу, як йому болить.
— А якщо так і є? — відповідаю.

Він не витримує. Цілує мене так, ніби вже втратив. Його губи шукають не просто тепла — істини. Його руки торкаються мене, уважно, ніжно, але з тремтінням, що видає — він хоче більше. І боїться взяти.

— Ти ніби сон літної ночі… — шепоче тихо, виціловуючи кожну частинку мене.

— Сподіваюсь лише що не кошмар, —  кажу жартома. Мої очі прикриті від задоволення, а тіло тремтить від бажання, і я можу лише блище притискатися до нього. 

Я веду його за собою, до ліжка. Тіло розповідає більше за слова. Кожен дотик — зізнання. Кожна подряпина — молитва. Я хочу його не як втечу. А як остаточний вибір.

Ця ніч — моя. І наша.

***

— Ти знаєш, це дивно... — починає він, не відводячи погляду. — Ревнувати жінку до її чоловіка.

Я дивлюся на нього, хоч і намагаюся не показувати, як глибоко це зачіпає. Бо що він знає про мій страх? Про те, як порожнеча всередині мене росте з кожним днем? Але він все одно говорить.

— Але я ревную, — додає тихо, майже шепочучи, — навіть коли розумію, що не маю права.

Моє серце стискається. 

—  Ревність — це почуття, яке я давно не дозволяв собі відчути. Я думав, що більше не здатний на такі глибокі почуття.

— Ти ревнуєш мене? — шепочу, намагаючись втримати голос у спокійному тоні. —  мої руки гладять та пестять його тіло, ніжно, повільно. Майже сонно.

— Ревную. І це не про тебе, — каже він, не відриваючись від мене, — це про те, що ти для мене значиш.

Я хочу відповісти, що він лише водій. Що між нами немає нічого. Але всередині мене гримить інше: це вже давно не так. Він не просто водій. Він — хто? Може, надія? Рятівник? Чоловік, якого я могла б мати, якби колись обрала не прекрасну казку.

— Ти не маєш права, — холодно кажу, щоб загнати сумніви глибше. Матрас на ліжку раптово стає зажорстким для мого ніжного, звиклого до ортопедичного матрасу тіла.

Він посміхається, гірко, без злості.

— Хіба люди не можуть хотіти більше? Хіба я — лише тінь? — його голос стає тихим, але в ньому чути біль. Я бачу тебе, знаю, що ти звикла до іншого життя, до розкоші. Я знаю, що лише твій водій, —  каже він ніби читаючи мої думки. —  Та ти не лише моя господиня.

Я намагаюсь загорнутися у панцир.. Серце калатає так голосно, що здається, його почують навіть стіни.