Дзвінок додому

Будинок мовчить. Доньки граються в саду. Обід приготований. Будинок чистий, я б сказала стерильний. Хоч з підлоги їж.
Я блукаю порожніми кімнатами, наче заблукала у власному житті. Тут пахне  квітами — від  свіжих букетів у вазах. Тепер в нас часто в домі квіти. Але пахне і пусткою. Глухою, мовчазною, запиленим куточком у моїй душі, який я не відкривала роками.

Сідаю на край ліжка. В кімнаті надто тихо. Я навіть не вмикаю кондиціонер — шум змусить мене думати про повернення. Про дзвінок. Про Насіма.

Телефон у руках. Холодний, слизький, мов риба. Пальці зависають над екраном. Контакт підписаний просто: "Мама". Навіть без сердечка. Без уточнення. Бо як назвати людину, яка була моїм усім, а потім — нічим?

Я заплющую очі. І відразу в пам’яті — та сварка.
Я стою на кухні. Світло ріже очі, руки тремтять. На мені довга сукня, поки ще не хіджаб. Я тільки-но сказала їй: я виходжу заміж. Я прийняла іслам.
Її обличчя — обпікаюча маска болю. Не крик навіть — стогін, як у пораненої тварини.

— Ти ж себе губиш, Яно! Що ти робиш?! Це не любов! Це клітка!

— Ти не розумієш! — відповідаю тоді. — Я сама обрала! Я щаслива!

Брехня. Але тоді я в неї вірила. А може тоді це справді була правда.

Мама мовчить довго. Потім каже:
— Якщо ти ступиш за той поріг — не повертайся.

І я не повернулась. Ні разу.

Відкриваю очі. Мені погано. У грудях пече. Але телефон усе ще в руці. Щось у мені благає: зателефонуй.
Я стільки років жила, ніби я вже не донька. Але хіба це можна викорчувати? Всі ми чиїсь діти.

Я вже не та, мамо, — думаю. — Ти мене не впізнаєш. Але я хочу почути твій голос, хоч на мить. Хочу знати, що ти є. Що я ще є у твоїй пам’яті.

Я тисну на екран.

Гудок. Другий. Третій.

Серце стискається, як кулак. Я боюся її голосу. Боюся її мовчання. Боюся себе — такої, що дзвонить, але не знає, навіщо. Яка не має права, але все ж наважується. Бо я більше не можу мовчати. Бо мушу знати.

— …Яна?..

Мамин голос, затертий роками мовчання, одразу затоплює мене. Я заплющую очі, і здається, ніби в дитинстві торкаюсь її руки. Тепло. Біль. Рани, що не загоїлися.

— Це ти, доню?.. — вона шепоче, і цей шепіт тріщить у динаміку, як лід навесні.
— Так, мамо… — мій голос дивно звучить. Незвично. Я сама себе не впізнаю.
— Господи… — вона починає ридати. — Боже, Яночко… Доню моя, це правда? Це ти? Справді ти?..

Я мовчу. Мені важко говорити. Щось клубком стоїть у горлі.

— Ти… ти жива… Ти де? Ти як? Чому ти мовчала? Стільки років…

Вона не звинувачує. В її голосі — не докір, а благання. Біль, який кричить навіть у ласкавості.

— Я не знала… — відповідаю тихо. — Я не могла…

— Онучки… — мама хапає повітря. — Яночко, у тебе ж… діти. Дві дівчинки, так? Як вони? Як ти? Я б усе віддала, щоб хоч раз побачити їх...

Я ковтаю сльози.

— Вони гарні, — кажу. — І дуже схожі одна на одну.

— На тебе, певно… Як колись… — мама хапає себе, стишує голос. — Пробач мені… Я була різкою тоді. Просто боялась тебе втратити. А втратила — все одно.

Я стискаю телефон у долоні.

— Мені не можна було дзвонити, — зізнаюся. — Але я... Я просто… захотіла тебе почути.

— Яна… — мама знову плаче. — Дзвони, будь ласка, ще. Хоч іноді. Хоч раз на місяць. Я… я так тебе чекала… навіть коли не мала на це права.

—  Мамо, я може приїду…

—  Я живу в тій самій квартирі, живу сама. Приїжджай доню, обовязково приїжджай. 

Кілька секунд ми мовчимо. Я ніби гріюся під сонцем — довго не бачила світла, і раптом торкнулась його.

А потім — слова, як ніж:

— Слухай… а що з тобою? Насім дзвонив.

Я завмираю.

— Що?

— Ну… з самого ранечка. Дзвонив. Чемно так. Запитував, чи я не знаю якогось лікаря. Щось про клініку. І чи той лікар, що я колись згадувала, справді добрий. Я подумала… ти не хворієш?

Мене прошиває холод. Я стискаю зуби.

— Ні. Я здорова. Все добре.

— Але… чому тоді він… Я сказала, що нічого не знаю. І не знаю, чого він питав… Просто…

— Мамо, — перебиваю. — Не хвилюйся. Це нічого.

Але вона вже хвилюється. А я — тим більше.

Всередині щось стискається в лиховісний вузол.
Насім щось підозрює.
А я навіть не знаю, коли він почав.

Мовчу. Серце б’ється десь у горлі.

— Доню… — знову мама. — Ти певна, що здорова? Бо ж він так питав… тривожно. Я спершу подумала — щось із дітьми, а потім… подумала: може, з тобою? Він питав дуже… настирно.

Мені не вистачає повітря.

— Мамо, мушу йти. Я… усе добре.
— Але Яна…
— Все добре, я перетелефоную.

Я тисну на екран, обриваю дзвінок. Телефон випадає з рук і падає на подушку. Сиджу нерухомо. Слухаю тишу.

Мене хапає паніка.

Насім. Дзвонив… мамі. Він знає. Він щось запідозрив. Він копає під мене.

Холод пробігає шкірою, як вода в нічному морі.

Він не має права говорити з нею. Він не мав навіть знати її номер.

Як?..

Мої руки тремтять. Я підводжусь. Ноги — ватяні. Йду в коридор, торкаюсь стіни, щоб не впасти.

У дзеркалі — мої очі. Розширені зіниці. Паніка.

Що я наробила? Він щось чує, щось бачить. Я десь прорахувалась.

Плани… мій маленький, крихкий міст до свободи — тріщить. Я бачу, як він ось-ось завалиться.

Він усе зруйнує. Все випалить.

Клац.

Я здригаюсь. Це не уявлення. Двері.

Шурхіт. Кроки.

Я застигаю, мов олень у промені фар.

Він тут. Раніше, ніж мав бути. Раніше, ніж я встигла повернутися до себе.

Насім повернувся.

І щось у повітрі підказує мені: цього разу — він не буде мовчати.

Двері вибиваються з силою, яка розрізає тишу навпіл. Я здригаюсь. Не встигаю зробити й кроку — Насім уже в домі. Його постать заповнює весь простір. Плечі напружені, погляд — холодний, блискучий, мов лезо.