Більше, ніж дотик

Вода гаряча, аж до болю. Обпікає шкіру, проникає в кожну щілину між пальцями, між думками. Я сиджу, зігнувшись, слухаючи, як вода дзюркотить по краях ванни. Не вливаю холодної. Навмисно. Нехай пече.

Я знову одна. Не в кімнаті — в собі.

За стіною — приглушені звуки. Хтось сміється, хтось ходить по кахлю босоніж. Це Фатіма, мабуть. І нянька. Вони готують дівчаток до сну. Хтось дбайливо заплітає Міріам косу, хтось напевно нагадує Амірі про зубну щітку. Нарешті хтось, крім мене, виконує мої обов’язки. Нарешті я не одна — і все одно відчуття, наче ці руки не мої. Начебто я більше не мама, а тінь, що проходить повз власне життя.

Я заплющую очі. У горлі щось пече сильніше, ніж вода на шкірі. Ностальгія? Страх? Ні — порожнеча. Тонка, майже непомітна, але глибока, як прірва.

Я знаю, що буде далі. Я бачила цей шлях у снах, у газетах, у прикладах інших. Я знову стану тією, ким була до Насіма: дівчиною, яка носить одну пару чобіт цілу зиму, ще й навесні.Жінкою, яка не може дозволити собі ані манікюр, ані спокій. Там, в Україні, не буде водія з вічно мовчазними очима. Не буде вілли з трьома ваннами й покоївкою, яка знає, який Яна любить чай.

Там буде квартира. Обдертий під’їзд. Можливо — оренда. А ще — дві дитини на руках. І ніхто, ніхто не запитає: «Тобі допомогти?» Лише безкінечне: «А де твій чоловік?»

Я стискаю щелепу. Мої лікті впираються в краї ванни. Гаряча кераміка обпікає кістки. Я випростую ноги, шкіра червоніє, здається, ще трохи — і підуть пухирі. Але я не зливаю води. Нехай пече. Нехай випікає з мене втому. Сумніви. Все слабке й зайве.

Я сама обрала цей шлях.

Відступати пізно.

Хоч іноді хочеться. Як зараз — сховатися назад під крило Насіма, відчути шовк, запах грошей, безпеку з присмаком гніту. Він дав мені інше життя. Він вирвав мене з бідності. І я йому вдячна. Але хіба вдячність — це кляп? Це постіль, яку я маю ділити зі страхом?

Я притискаю коліна до грудей. Моя шкіра дихає парою, наче плаче. Серце стукає у вухах. Тупо. Глухо. Наче натякає: іще трохи — і ти зламаєшся. Та я не зламаюся.

Бо вже почала. Повільно, обережно, але впевнено — йду. До свободи. До болю. До життя. Хай воно буде важким, хай я гаруватиму на кількох роботах, зате я належатиму собі.

І якщо воно буде інше — нехай.
Головне — що воно буде моє.

Я вдихаю аромат піни. Ванна огортає тіло теплом, але щось в мені залишається крижаним. Запах жасмину стелиться в повітрі, піднімається з води білими хмарками, огортає шию, груди, щоки. Колись цей аромат п’янив мене — з перших нот, ще до шлюбу. Він здавався мені чистим, як перше кохання, ніжним, як нові простирадла, трепетним, як очікування поцілунку.

Насім завжди пах жасмином. Його сорочки, подушки, волосся після душу. Навіть наші ночі — мов дика квітка, розкрита до світанку. Ми пили цей запах, як обітницю, як доказ — що це насправді, що я не марю. Наша постіль, наша спальня, стіни, штори, навіть повітря — усе було просякнуте ним. Я ховала обличчя в складках його одягу, який він залишав на стільці. Я купувала олії, мило, креми, що пахнули жасмином. Я хотіла пахнути для нього. Бути тією, що вміє належати — красиво, гідно, тонко.

Тепер я вдихаю — і майже задихаюсь.

Жасмин більше не п’янить. Він огидний. Різкий. Занадто солодкий. Як набридла пісня, яку крутили роками, поки вона не стала тлом. Як дотик, який більше не гріє. Як спогад, що вже нічого не означає.

Цей запах — про минуле. Про жінку, якою я була. Про мрію, в яку повірила — про ніжність, про любов, про захист. А тепер… він нічого не захищає. Навпаки — розкриває мою вразливість, як рану, яку занурюєш в морську воду..

Я вдихаю ще раз — повільно, навмисно — і відчуваю, як все відчувається по іншому. Як тіло стискається, наче від доторку, якого не хочеш.
Жасмин — це не про мене зараз.
Це про неї — ту Яну, що чекала, вірила, надіялась.

Та її вже немає.

Залишилося тільки це тіло у гарячій воді й жінка, яка вчиться дихати без запаху минулого.

Я торкаюсь поверхні води долонею. Не граюся. Просто спостерігаю, як кола розходяться, зникають. Як і я — колись розходилася у чужих бажаннях, чужих словах, чужих руках.

Я більше не граю ролей. Не шукаю виправдань. Не питаю себе, чому так сталося. Я знаю, чому. І знаю, що більше не дозволю.

Я думаю про дітей. Про те, як Аміра останнім часом питає дозволу на кожен порух. Як Міріам завмирає, коли двері грюкають. Вони ще не знають, що це — страх. Але я знаю.

У голові спалахує фраза мами, наче рана:

"Ти могла б повернутись. Ми б усе почали спочатку."

Почати спочатку — неможливо. Але можна — почати інакше. До того ж це лише моя уява, ми з мамою багато років не говорили, і вже точно вона не казала б таких обнадійливих слів.

Моє тіло повільно ковзає під воду. Очі розплющені. Я не ховаюсь. Я — свідома. Гостра. Зосереджена. Я чую власне дихання крізь воду. Воно ритмічне. Тверде.

Я вже не питаю, що буде. Я вирішую, що буде.

Уявляю станцію. Сірий ранок. Сумка в руках. Дві дівчинки поруч. Погляд назад — короткий, але без жалю.

Я боюся. Але тепер я знаю, що страх — не кайдани. Це двері. Їх треба відчинити.

Я дивлюсь на полум’я ароматичної свічки. Воно не тремтить. Воно дивиться на мене, ніби питає: «Готова?»

Я шепочу:
— Так.

І цей голос звучить твердіше, ніж будь-коли.

***

Сад дихає тишею. Повітря густе, тепле, важке, і пахне гарячими пісками, мов розпечене каміння пам’ятає про денне сонце.
Кожен вдих — наче ковток спеки, що повільно розчиняється в грудях, залишаючи присмак диму й жасмину.
Ніч обіймає мене темрявою, а зорі — розсипані, мов дрібне срібло на чорному шовку неба — дивляться згори, байдужі й мовчазні.

Під ногами — прохолода каменю, ледь вловима, але жива, як пам’ять про дощ, як спогад про щось втрачене, ніжне.
Я стою біля фонтану, обережно торкаючись краю чаші — шорстке каміння пульсує під долонею, холодне, мов чиясь далека рука.