Розмова

Ночі для мене тепер час для щастя, для задоволення. Та ця  тягнеться, як олива на білому шовку — в'язка, повільна, гірка. Поруч, між мною й порожнечею, сопе Аміра, обіймаючи Міріам. Я не можу торкнутися жодної з них. Мої руки — важкі, мов камінь. Мій розум — розбурхане море. Я не можу спати, мої думки захоплені розробленням плану. Я боюся того що пропонує Вадим. Він це груба сила. Я б воліла діяти повільно, хитро. Якщо я чогось і навчилася, то це діяти тихо, непомітно, обережно.

«Вони не очікують розуму. Вони бояться слабких, коли ті перестають бути зручними», — сказав Вадим.
І я зрозуміла: втеча — це ще не свобода. Свобода — коли тебе не знайдуть. А для цього треба бути не жертвою. А гравцем. А вони:  мій чоловік та йому подібні, не чекають від жінок, особливо таких як я, хто не народився у цій культурі, хоча б якоїсь маніпуляції, та обману з нашого боку. 

Жасмин плаває в гарячій воді. Листки торкаються шкіри, мов нагадування, що я ще тут. Що я дихаю. Сьогодні в моєму чаї немає меду. Гіркота — як мій новий смак. Реальність доходить повільно, я граю в гру з якої не можу просто вийти без наслідків. Я або заберуся звідси, або мене тут і поховають. Я не хочу залишати своїх доньок сиротами. Що ж я гратиму за власними правилами.

Я буду мовчати. Але не так, як мовчала раніше.
Я мовчатиму правильно.

“Насіме, я подумала. Я справді могла б поїхати в Україну, на лікування. Моя мати казала, що там є хороші лікарі. Якщо це врятує нашу сім’ю…”
– Я репетирую це перед дзеркалом. Обираю інтонацію. Треную погляд.

Я не хочу розголосу. Я не хочу скандалу.
Я хочу — просто виїхати. Ніби з дозволу. Ніби тимчасово.

А насправді — назавжди.

Тінь пальми лягає на плитку, мов уламок темряви, що застряг між світанком і спокоєм. Повітря ще прохолодне. Легке, але тривожне, як перед піщаною бурею.

Вадим стоїть біля машини, наче випадково. Не дивиться на будинок. Його пальці знову перевіряють замок багажника — зайва дія, що видає напруження.

Я підходжу повільно. У нас немає права на прямі рухи.

— Ви мене кликали? — Його голос сухий, наче розмова про машину. Але очі — уважні. Надто уважні.

— Ні, — відповідаю, спираючись на край лавки. — Просто свіже повітря.

Пауза.

— Вони були тут. Біля дому. Двоє. З ним, — говорить тихо. — Я бачив.

Я не здивована. Лише злегка стискаю чашку в руці.

— Я не поїду. Ще ні, — кажу. — Він очікує втечі. А я... Я удам, що слухаюсь. Що хочу врятувати сім’ю. Що довірилась.
Це буде мій обман.

Він мовчить. Потім зводить брови.

— Це небезпечно. Якщо викриє...

— Якщо викриє — це буде останнє, що він зробить, — перериваю його. Голос м’який, але вже не крихкий. — Я більше не та. Я починаю гру, Вадиме.

Ще мить. Потім він киває. Погляд повільно ковзає по алеї, мов перевіряє, чи нас не чують.

— Ми не можемо говорити ось так більше, — каже. — Надто ризиковано.

— Я знаю, — схиляю голову. — У мене є маленька шкатулка. Я залишатиму записки там, у саду. Біля лавки.
Якщо щось термінове — я торкнуся сережки. Права — «так». Ліва — «ні».

— А я... — він шукає слова, — якщо я залишу ключ на капоті, значить, зміни. Якщо без ключа — все за планом.

Я усміхаюсь. Уперше — по-іншому. Не як дружина. Як гравець.

— Значить, мовчазна змова, — шепочу.

— Без емоцій. Без очей. Лише дії, — повторює він.

Ми не торкаємось одне одного. Лише дивимось. І цього разу — розуміємося.

***

Я чекаю.
Дім ніби дихає тишею — повільно, в’язко, обережно. Пізній вечір. Пахне кардамоном  — я залишила чай остигати навмисне, аби не тремтіли руки. Абая холодить шкіру на зап’ястях, хустка тисне на тім’я, як знак вірності.

Він заходить несподівано тихо — як завжди. Ключі, телефон, важкий крок. Побачив мене й зупинився.

— Ти мене чекала?

Його голос із підтекстом. Може, підозра. Може, роздратування. Може, страх.
Я кивнула.
— Так. Я хотіла поговорити.

Ми сідаємо навпроти — між нами стіл, як кордон. Він дивиться в обличчя — і нічого не читає. Бо я спокійна. Я покірна. Я навмисне така.

— Я думала поїхати, — кажу тихо.
Слова падають, наче краплі в глибоку воду. Він напружився, я бачу це по пальцях — трохи стиснув праву руку.

— Але не поїхала. Бо подумала про наш шлюб. Про тебе. Про дітей.

Пауза.

— Я дзвонила мамі, — продовжую. — Вона просила мене приїхати. Але я залишилась. Бо вірила, що ми ще можемо щось зберегти.
Я не чекаю його відповіді. Випалюю одразу:
— Вона каже, що в Україні є лікарі. Ті, що справді знаються на таких випадках. Навіть у моєму випадку.
Я підводжу на нього погляд.
— Я хочу боротись за нас.

Його обличчя змінюється ледь помітно. Я знаю ці рухи, я роками їх вивчала. Стримана цікавість, обережна надія. І — головне — спокій, бо він знову щось контролює.

— Це зріле рішення, — каже він. — Ти змінилася.
— Я хочу, щоб ми знову стали сім’єю, — повторюю. Повільно. Підкреслено. — Але мені потрібен твій дозвіл. Я поїду — і повернусь. Бо я твоя дружина. —  Трохи мовчу, а тоді додаю. —  І доньки побачать Україну. Це все ж таки моя батьківщина. З бабусею познайомляться. Вона ж їх ще не бачила.

—  То могла б до нас приїздити, я завжди радий гостям в нашому домі. Але наскільки я знаю, ви багато років майже не спілкувалися.

—  Вона не завжди поділяє мої погляди, але вона ж моя мати. —  Це правда, але насправді слід і справді їй подзвонити.

Він підводиться, йде до вікна. Його спина рівна, жорстка. Він мовчить довше, ніж треба. Це викликає в мене тривогу, але я ховаю її і натягую маску спокою. 

— Я подумаю, — нарешті говорить.

Я не встаю. Сиджу нерухомо, як статуя. Усередині — ніби камінь зрушив з місця. Але я не поспішаю тішитися.

Це не перемога. Це перша тріщина.

Я знаю, що роблю.