Цей гріх має моє ім’я

Я обіцяю собі, що це — одноразова акція.

Але весь наступний день думаю тільки про одне — як на світанку повторю свій гріх. Не можу зупинити себе. Мої руки ще пам’ятають його дотик. Моя шкіра — його подих.

Протрималась я недовго. Вночі ми лежимо поруч. Не торкаємось. Але мовчання — тепліше за пристрасть. Я вдихаю повітря між нами, повільно нахиляюся, торкаюсь губами його плеча.

— Ти казав, що можеш допомогти, — шепочу.

— Я казав.

— Ти справді це зробиш?

— Якщо ти попросиш.

Він мовчить. Мить. Дві. Лише його подих і його обережний доторк руки до моєї.

— Думаю, я закоханий у тебе. Думаю, багато б міг зробити для тебе. Лише попроси.

Його слова викликають тремтіння всередині мене. Я уважно дивлюся на нього. Але замість будь-чого, що б могла сказати в такий момент, кажу:

— Вадиме, не грайся такими словами.

— Яна, я не граю з цим. Якщо ти вирішиш — я з тобою. — Його голос серйозний. Жодного натяку на жарти.

— Насім не відпустить мене. Він не віддасть дітей. Навіть тимчасово. Він скаже, що ми — його власність. — Всередині мене підіймається хвиля паніки.

— Тому ми підемо без попередження чи дозволів. Якщо ти готова.

— Як?

— Є варіанти. Перший — небезпечний. Їхати через пустелю до Омана. Я знаю шлях. Старий, але ще діє. Без камер. Без контролю. Вночі.

— Я без дітей не поїду! — Це навіть не обговорюється, але думаю, що мушу сказати це вголос.

— Разом. Посадимо їх у машину, мов на прогулянку. Перекинемо охорону. Можу домовитися. Тихо. Ніхто не помітить. — Мене тішить, що він розуміє, що я мати в першу чергу.

Я мовчу. Цей варіант — як ніж у шлунок. Без повороту назад.

— Є інший варіант, — каже. — Підроблене запрошення. Туристична поїздка. У нас буде документ: лікування, санаторій, щось офіційне. Але тобі доведеться переконати його підписати дозвіл. — Тепер він пестить мій живіт.

— Це неможливо. Він не вірить навіть лікарям. Він контролює навіть мої вени і кров у них. — Мій голос дещо підвищується.

— Є ще одне. Останнє. Посольство. Якщо ти згодна говорити, якщо збереш докази — можеш просити захист. Але тоді він дізнається. Усі дізнаються.

Я стискаю простирадло.

— Він забере дітей. Він скаже, що я хвора. Що я зганьбила його.

— Ти не хвора, Яно. Ти жива. І твоя сила — більша за його гнів. Але вибір — тільки твій.

— А якщо він уб’є мене?

— Він не зможе. Я буду поруч.

Я дивлюсь йому в очі. Там немає страху. Лише дія.

— Обіцяю.

— Я вірю тобі, але я боюся.

— Я теж, — каже. — Але ми вже перейшли межу. Я б міг залишити тебе, поїхати, але я не такий чоловік. Я не зможу залишити тебе. Ти з ним не зможеш бути щасливою.

— Я не знаю, чи й з тобою буду. — Розумію, що не про це зараз маю казати чоловікові, який, ризикуючи собою, хоче рятувати мою дупу.

Я відвертаюсь. Дивлюсь у темряву. Але вперше вона не поглинає.

— В мене є діти, вони для мене все. Я б хотіла сказати, що подарую тобі колись сина чи доньку, але, бляха, я не буду. Я не зможу. — Я хочу бути чесна з ним і щоб він розумів, на що підписується. — Якщо чесно, якби все було навіть по-іншому, я не хочу знову проходити через це. Не після всього, через що я пройшла. Мені добре з тобою, та я нічого тобі не обіцятиму. Просто хочу, щоб ти знав, що не стану твоєю винагородою від долі.

— Яно, — він цілує мої губи. Здається, його зовсім не торкнулися мої дещо грубі слова. — Якщо чесно, я не пригадую, щоб про щось таке просив тебе. Зараз я лише пропоную тобі своє ліжко і руку допомоги. Я таки кохаю тебе і готовий допомогти, але не чекаю від тебе чогось натомість.

Ми плануємо. Ми вже не просто говоримо — ми готуємось. Крок за кроком. Наче тиша між ударами серця. 

***

***

Я засинаю в нього на грудях. Мої пальці на його ребрах. Його долоня — в моєму волоссі. У цій тиші — не страх. Спокій. В нас є кілька годин до світанку, і це єдині години коли почуваюся живою.

Я усвідомлюю: назад повороту немає. Навіть якби я захотіла — вже не зможу. У мені щось змінюється. Щось, що не підлягає відкату.

Мені вперше не страшні ночі. Бо я не сама, мене торкаються, мене пестять. Мені добре.

Я знаю: Насім утратив мене не сьогодні. І не вчора. Він утратив мене тоді, коли перестав бути поруч. Коли любов стала зобов’язанням. Коли дотик — став наказом.

Просто тепер я більше цього не приймаю.

І в цьому мій шматок свободи.

До світанку я, як завжди, повертаюся у свою кімнату. Килими вже знають мої кроки. Мої тіні пливуть уздовж стін, і це єдині свідки моєї зради.

Доньки ще сплять. Їхнє дихання — ритмічне, чисте. Я нахиляюсь, поправляю ковдру. Цілую Амірі в щоку, кладу руку на плечі Міріам.

Я — невиспана. Але спокійна.

Сідаю на край ліжка. Вперше за довгий час — усміхаюсь сама собі.

Моя шкіра пам’ятає тепло. Моє тіло — опору. Мій розум — план.

Але тривога ще поруч. Вона шепоче:
«Обачно. Тихо. Інакше Насім дізнається.»
І тоді — все. Він забере дітей. Він зітре мене з цього дому, з цієї країни, з пам’яті.

Я знову вдихаю. Повільно. Врівноважено.

Я боюсь — але вже не корюся страху.

Я знову — Яна. І це лише початок.