Секрети ночі

Перші промені вранішнього світла пробиваються крізь штори, коли я тихо виходжу з кімнати. Серце шалено калатає в грудях, розум рветься від нестерпного болю й безнадії. Він забрав у мене все — кохання, довіру, повагу, порушив обіцянку, яку давав на все життя. Чи сподобалось Лейлі кохатися з моїм чоловіком? Яким він був у ліжку з іншою жінкою? Як міцно вона сидить в його серці? Як часто в нього встає на неї? 

Не можу не визнати що дівчина справжня красуня. Вона точно краще за мене знає чого хоче. Лейла  — жінка, що тепер зайняла моє місце в домі, який колись був моїм притулком і мрією. Тепер я — порожня, як ці стіни, що зберігають холод і мовчазну зраду.

Чому ж я маю бути чистою для свого чоловіка, чому маю зберігати йому вірність? Я твердо вирішила, що маю право на дрібні пустощі хай і в ліжку з іншим.

 Це просто одна зрада.  Ніхто ніколи не дізнається про цей момент — переконую себе, і це дає мені сили. Він порушив свою клятву, а я свою теж не мушу тримати. 

Для світу я залишуся першою дружиною заможного шейха. Вірною, мовчазною, пристойною.  Колись я знайду можливість втекти звідси, а поки пошукаю для себе хоч трохи втіхи. Може завтра не так болітиме від зради мого чоловіка? Хай це буде моїм маленьким секретом, бунтом жінки проти жорстокості цього світу. 

Сподіватимуся, лише, що секс з Вадимом буде так само добрим як я сподіваюся. 

Дихаю тихо, як злодійка. Тіні коридору ковтають мене, ховають від світу і від самої себе. Я на мить зупиняюсь біля дверей Насіма. Мовчки слухаю. Там — життя, в яке мене більше не кличуть. Там чужа близькість, не для мене, не про мене.

Іду далі.

Будиночок для прислуги зовсім не далеко. Буквально позаду  основної будівлі. Але це зовсім інший світ. Сірі стіни, спокійна тиша, запах прального порошку і дешевого дезодоранту, що тримається в повітрі. Тут нема розкоші, але є щось інше.

Серце калатає так, що здається — почують. Губи сухі, долоні вологі. У грудях — щось тремтить, наче перелякана пташка, але кроки впевнені. Я знаю, чого хочу.

Стук — тихий, майже нечутний, щоб не почув хтось інший. Один, другий… двері відчиняються.

Вадим. Очі трохи примружені, він щойно прокинувся. Волосся скуйовджене, на обличчі — тінь здивування. Між нами кілька секунд мовчання. Важких, насичених, як повітря перед грозою. З одягу на ньому лише біла майка та боксери. Та він пристойно і гаряче виглядає навіть в цьому.

Я нічого не говорю. І він мовчить.

 Просто нахиляюся до нього — і наші губи зустрічаються. Це не пристрасть. Це — тиша мого болю, що шукає голос. Це — розпач, загорнутий у тепло. Це — мій захист, моя втеча і моє "нарешті".

Він не відштовхує. Лише дивиться глибоко, уважно. Його голос — тихий, майже шепіт:

— Ти впевнена?

Я киваю. Повільно. Рішуче.

— Це мій вибір. —  Шепочу, і я правда хочу цього так, що аж між ногами волога.

—  Ця ніч мій шанс відчути хоч крихту тепла. 

Він зачиняє за нами двері і загортає мене в обійми, ніжно пестить мою шкіру. Він не тисне і не вимагає. 

Усередині — тиша, пахне милом і чистою білизною. Маленьке ліжко, нічник, м'яке крісло в кутку біля вікна.

Ми не говоримо. Не потрібно слів. Усе сказано до того — у поглядах, у доторках, у моєму рішенні, яке визрівало днями, ночами, молитвами і мовчазними криками в подушку.

—  Це одноразова акція, —  шепочу.

—  Я розумію. Але це вже більше ніж я смів мріяти. —  Ці його гіпнотичні очі. 

Його рухи — обережні, але кожен доторк ще більше розпалює вогонь всередині. Він торкається мого волосся, проводить пальцями по шиї, плечах. Я не ховаюсь. Не соромлюся. Уперше за довгий час не відчуваю провини за власне тіло. На мені теж небагато одягу, лише тонкий халат і ще тонкіша нічна сорочка під ним. Зрештою я знала куди і для чого йду. 

Мені потрібні його доторки, я голодна до цього. Кладу його долоню собі на щоку. Моя шкіра гаряча, пульс б’ється в скронях, у грудях, між стегнами. Він не тисне, не питає більше. Просто дивиться на мене так ніби я його богиня.

Коли його губи торкаються моїх, я нарешті вдихаю повітря — на повні груди. Це як воскресіння. Як повернення до себе. 

На смак він як паста, чи може мятна жуйка. Його губи м’які, теплі. Рухи  не квапливі. Руки не вимагають, не підкорюють — вони досліджують. 

Я відповідаю на цей поцілунок так, ніби він — порятунок, а не гріх. Мої руки тягнуться до нього самі, шукаючи опори в його грудях, плечах, шиї. Шкіра під пальцями гаряча, пульсує життям. Я прагну оголеної шкіри залажу руками під його майку.

Ми мовчимо, бо кожне слово може зламати цю крихку тишу, яка зцілює краще за молитви.

Його долоні торкаються моїх плечей, обережно, майже несміливо. Я нахиляюся ближче, вдихаю його запах — простий, справжній, земний. Нічник кидає тьмяне світло на наші фігури, тіні змішуються на стінах, як наші подихи.

Мої пальці знімають з нього футболку. Він дозволяє. Він — не хижак, не володар, не суддя. Він просто поруч. І я — поруч.

Коли його руки торкаються мого тіла, я не здригаюся. Не замикаюсь. Я — розкрита, вільна, готова. Мене пробиває дрож, але не від страху — від того, що мене нарешті бачать, торкаються з повагою, приймають як жінку, а не як тінь.

Ми повільно лягаємо на вузьке ліжко. Його коліна торкаються моїх, наші пальці сплітаються. Я дивлюся йому в очі, поки він цілує мене — обличчя, шию, груди — і я вже не соромлюся свого збудження, бо воно — справжнє, живе.

Це не втеча — це повернення. До себе. До тіла. До здатності відчувати.

Коли він входить у мене, я видихаю. Легко. Без болю. Без напруги. Просто — як жінка, яка нарешті перестала бути самотньою хоча б на цю ніч.

Я стиха стогну — не від пристрасті, а від звільнення. Мої долоні знаходять його спину, шкіра його тепла, жива, справжня. У цих дотиках я не боюся бути собою.

 Вадим своїми губами глушить мій крик і я оцінюю цей жест. Він прагне зберегти мою честь і таємницю.