Роль, яку я не вибирала

Я тут, бо не маю вибору. Мене не змусили силоміць, і ніхто мене не бив. Я сама вдяглася, сама вийшла з кімнати, сама сіла на це почесне місце, з якого видно кожну деталь святкування — і кожен погляд, відвернутий від мене. Я все ще вважаю себе жінкою при здоровому глузді, і саме тому не наважуюся так відкрито принижувати мого чоловіка в день його весілля. Я не плакатиму, не благатиму. Нічим не видам свій протест. Не говоритиму з ким не належить і навіть не погляну ні на кого зайвий раз. Я знаю правила надто добре, щоб ризикнути порушити хоча б одненьке з них.

Для всіх присутніх тут я — перша й найулюбленіша дружина Насіма. І якщо я вже зважилася розпочати свою небезпечну гру, мушу стати вправною акторкою. До того ж, тут нема жодного, кому б я дозволила бачити мене нещасною та розбитою. Ніхто з них не має права бачити мій біль чи сльози. Та найбільше мене хвилює доля моїх доньок у разі, якщо я буду непокірною. Зневажати свого чоловіка за закритими дверима — це одне, а зневажити його перед сім’єю та людьми — це смерть для жінки. Якщо вони не знищать мене фізично, то розтопчуть морально.Не дам йому права сказати, що я зганьбила його перед людьми.

Моя посмішка широка, очі світяться щастям, спина рівна. Сьогодні я святкую з кожним із цих людей.

Світло б’є в очі. Зала залита сяйвом: тисячі лампочок, прозорі штори кольору слонової кістки, гірлянди з білих квітів, облямовані сріблом. Світлі тони скрізь — символ чистоти, новизни, нового початку. Навіть повітря пахне стерильно: троянди, мускус, шафран. Все надто ідеальне, надто виставлене напоказ — розкіш пульсує в повітрі, як задуха.

Це святкування він ніби навмисно вирішив влаштувати в домі, який я колись називала своїм. Але тепер усе чуже. Стелі — зависоко. Квітів — занадто багато. Сміх — не мій. І навіть лампи, що мали б давати тепло, ріжуть очі холодним білим світлом.

Я ловлю себе на думці, скільки ж Насім витратив на це все. Скільки він заплатив за ці живі орхідеї, що висять зі стелі, мов жертви? За музикантів, за кухарів, за ті тарелі із золотим краєм, які, напевно, з Франції?

«Хіба це не марнотратство?» — питаю сама себе. І чомусь згадую нашу не таку давню розмову:
— Знову перукар? Зайві витрати, Яно. Раз на три тижні — це вже розкіш.

— Але ж… —  намагалася запевнити, що для нього ж стараюся.

— Обійдешся. Ти ж удома. Аллах не любить марнотратство. Марнотратство. Тоді — коли це стосується мене. Але тепер — не для себе, не для своїх доньок, не для мене. Для іншої. Для тієї, що стоїть зараз десь поза завісами, напевно, вбрана в сукню, обрану нею самою. Може, в неї теж була репетиція зачіски. І, напевно він ще не показав їй свою справжню подобу.

Я сиджу тут на почесному місці, в тіні чужого торжества. Темна абая з тонкою золотою вишивкою облягає мене, мов броня. Волосся прибране і покрите.  Макіяж стриманий. Я — «перша дружина».Я сама скромність і  хай скільки чіпляється за мене чужий погляд нема до чого придертися. Проходячи повз, якась жінка схиляється до своєї подруги і шепоче, не підозрюючи, що я чую:
— Вона гідно тримається. Не кожна б змогла так.

Я дивлюсь прямо перед собою, посміхаюсь. Наче радію. Наче мені приємно сидіти тут, серед знайомих людей, які тепер стали свідками мого падіння. Наче я в цій історії — не зраджена, а благословенна.

— МашаАллаг*, яка витонченість… — каже хтось збоку. — Все так зі смаком.
— Насім — щедрий чоловік, — підхоплює інша. — Він любить, коли все на найвищому рівню.

Я мовчу. У мене нема права говорити. І все ж моя мовчанка голосніша за всі тости.
Вони не знають, що щедрість Насіма — вибіркова.
Вони не бачили, як він хмурився, коли я просила придбати ортопедичну подушку для спини, чи нову сукню на родинне зібрання.
— Це не обов’язково, — казав він. — Ти ж удома. Для чого тобі нове?

Увесь вечір посміхалася так широко, що аж вилиці болять. Тепер сиджу відсторонена, мов музейний експонат. У залі метушаться служниці, розносять мідні таці з фініками, пахлавою, маленькими чашками кави. Гостям добре прислужують, мені теж пропонують, але їжі, цього вечора, я майже не торкаюся. Музика змінюється — починається обряд єдності. Святкування до того було поділене: чоловіки — в окремій частині, жінки — в окремій. Але зараз усі зібрані разом. Бо момент важливий. Його треба зафіксувати. Правильно. Гідно. Публічно.

Лейла з’являється під звуки наянів — повільно, легко, з усмішкою на обличчі. Її біла сукня важка від золотої вишивки, шовкова вуаль переливається. На животі — легкий, але помітний округ. Вона не ховає. Вона демонструє — це її тріумф. І жодного шепоту про її гріх, про падіння. Де ж той Аллах, коли б нагодився?

Насім чекає біля підвищення. Його кандура — сліпучо біла. Агал тримає на місці гутру. Він виглядає, як володар. Упевнений, урочистий. І щасливий.

Я дивлюся на нього і не впізнаю. Він не бачить мене. Його погляд повністю зосереджений на ній.

Обряд починається. Мулла читає молитву. Після цього молодята обмінюються кільцями — з білого золота, мабуть, на замовлення. Потім Насім бере фату Лейли й символічно знімає її — жест, що означає прийняття. У повітрі розсипають пелюстки білих троянд. Служниця несе келих із молоком і фініками — Лейла торкається до нього, Насім також. Вони діляться ковтком. Це єдність.

Я спостерігаю за всім, і в мені стискається кожен м’яз. Це — не просто весілля. Це — акт перемоги. Наді мною. Над моїми спогадами, над усім, що я колись будувала поруч із ним.

Він підходить до мене лише на мить. Сідає поруч, коли фотограф націлює об’єктив.

— Все добре? — його голос рівний. Його очі — спокійні.
— Прекрасно, — відповідаю. Я вже давно навчилася говорити так, щоб не чути себе.

— Не розумію, чому ти все ще сердита, — додає він після паузи.
— Ти не повинен розуміти, — кажу тихо. — Це вже не має значення.
— Я нічого поганого не зробив. У мене є право.
— Маєш. Тоді чому питаєш мене, як я? Хіба я не маю права оплакати наш шлюб?