Насім стає жорсткішим. Його мовчання — як камінь. Його очі — як холодне лезо. Він довго дивиться на мене.
— Ти не вдячна, — каже він, коли я мовчу за сніданком. — Я даю тобі все.
Я дивлюсь прямо. Але не можу змусити себе хоч ще раз поглянути на нього, побачити його. Він більше не той чоловік, якого я кохала до нестями.
— Все, крім вибору, — шепочу, але знаю, що він чує.
Він завмирає. Його пальці напружуються. Але я не ховаю погляду. Я більше не боюся. Можливо, вперше.
Він більше нічого не каже. Швидко підривається і виходить з-за столу, з кімнати, з будинку.
Я вчуся дихати. Вчуся думати.
Прокидаюся рано. Готую каву замість чаю. Гірку, терпку. Вона будить. Змушує думати, змушує відчувати.
Слухаю аудіолекції в навушниках, коли діти граються у дворі. Захована в кутку, в тіні. Я вчуся. Щоночі — по трохи. Слухаю про свободу. Про гідність. Про страх. Я нагадую собі ким була, про що мріяла, як це бути вільною. Дедалі частіше згадую про своє минуле. Про життя до Насіма, про прості речі які робили мене по-справжньому щасливою.
Я більше не чекаю, щоб хтось врятував мене. Я хочу врятувати себе сама.
Ночі стають неспокійними. Дім мовби дихає важко. Я ще навіть не почала діяти, а вже боюся. Мені не спиться, мене переповнюють тривога і жаль за все, що зробила не так. За казку про яку мріяла і в якій опинилася. Шкода лише, що все перетворилося на біль та мій особистий жах, моє пекло. Сльози.
Одного вечора Насім приходить пізно. Він сердитий. Очі червоні, можливо через безсоння. Без пояснень вихоплює мій телефон з рук. Він розблоковує його, шукає щось, нервово листає закриваючи та відкриваючи вкладки. Уявлення не маю, що хоче там знайти. — Ти думаєш, що можеш мені кидати виклик?! — кричить. — У цьому домі я господар, я наказую та дію!
— Насіме, може хоч поясниш, що ти намагаєшся знайти.
Він ігнорує запитання, а вочевидь не знайшовши того, що шукав з люттю кидає телефон об стіну.
Я встаю з ліжка, і хоч нічого не розумію та не відступаю, не показую страху.
— У цьому тілі — дію я, — кажу тихо.
Його кулаки стискаються, але він не рухається. Бо знає — я вже інша. Я бачу в його погляді хіть та ненависть. Та я нагадую йому, що його Аллах цього не схвалить.
Він аж кипить та гримнувши дверима йде. Мені по-справжньому страшно, але я також відчуваю власну силу. Я мала б плакати та трястися, але посміхаюся. Приймаю ванну і лягаю спати. Це моя маленька перемога, і хоч він її не визнає та я не відступлю.
Як могла раніше не помітити жорстокості в чоловікові з яким жила, від якого народила двох доньок?
Вже глибоко за північ, але сон так і не приходить як і всі попередні ночі. На балконі тиха ніч. Пісок за мурами тремтить у світлі ліхтарів. Я стою босоніж, долоні спираються на перила. Приємно відчувати шкірою легкі подуви вітру, доторки ночі.
Я не знаю, коли і як. Але я знаю: я втечу і ця втеча буде не лише фізичною. Мрії та фантазії про минуле, ось те єдине, що рятує мене від безумства, від згубних вчинків, він поспішних рішень.
Зрештою я навчуся думати по своєму. Дихати по-своєму. Вибирати, з ким я — і хто я.
І вперше за довгий час я знаю: я дам собі раду. Лише б вибратися звідси, забрати доньок та зникнути, щоб ніхто не знайшов.
Навіть ця клітка не зможе втримати мене, якщо всередині — вже проросла воля.
Балкон. Ніч глибока. Місто завмерло, лише десь далеко монотонно гуде автострада. З піску повільно підіймається прохолода. Я вдихаю її на повні груди — наче після довгого плавання, коли майже не лишилось сил.
Просто втекти звідси в мене нізащо не вийде. Може б сама ще й зуміла щось зробити, але я не залишу цьому чоловіку, з скаліченою душею, своїх доньок. Ось матиме нову дружину, хай вона йому й народжує хоч доньок, хоч синів.
Раптом чую тихий скрип хвіртки в саду, який вириває мене з глибоких думок.Потім знайомий крок. Не різкий, не впевнений. Обережний.
Я не повертаюся, не шукаю поглядом. Лише стискаю руками перила.
— Ви не спите, — каже він, стиха. Голос рівний, теплий. — Я бачив, що світло на балконі.
— Важко заснути, — відповідаю просто. — Сьогодні... було важко. — І ти б міг звертатися до мене на ти. — На мить замовкаю, а потім ще тихіше продовжую. — Ну принаймні коли ніхто не чує. Я правда не проти, але тут інші традиції. — Мені трохи соромно визнавати, що хочу, щоб до мене зверталися просто на “ти”, без усіх цих опущених поглядів та традицій.
— Я спробую. Зрештою ми, мабуть, приблизно однакового віку. Мені тридцять три.
— Мені майже так само, — відповідаю, дивлячись в небо. — Я на кілька років молодша. А день народження в мене в середині липня. Через це ніколи не могла святкувати з однокласниками чи шкільними подругами. Влітку всі розїжджаються Мене теж відвозили до бабусі, але я не скаржуся. Було класно. Батьки забирали мало не першого вересня, але чесно, знаючи, що попереду навчальний рік додому їхати хотілося не завжди.
Чую, як він там знизу тихо сміється.
— А в моє припадає на день народження. — каже тихо. — Це ще гірше, бо всі готуються до святкування. А ти щороку розумієш, що це не до твого дня народження мати так багато готує, приходять гості, прибирають дім.
Між нами тиша, але це не напружує. Я просто знаю, що він продовжує стояти під моїми вікнами. Чомусь очікую, що він запалить. Ти насправді не знаю, чи палить він. Ніколи не бачила його за цією шкідливою звичкою.
Мені давно не було так приємно бути з кимось посеред тиші. Вона — як відлуння внутрішнього голосу. Раніше Насім був дуже жвавим та цікавим співрозмовником, коли ж ми перестали спілкуватися це не могло не гнітити. З Вадимом все по-іншому. Ця тиша наповнена, цікава та захоплива.
На мені тонка, майже прозора сорочка, але і її забагато на моєму тілі.
Він дивиться трохи вбік. Уникає прямого погляду. Не розглядає мене, хоча я готова попросити, щоб він дивився, може навіть торкався. Мені потрібно, щоб хоч хтось дивився, і помічав мене. Повітря між нами натягнуте, мов шовкова нитка.