Мовчання між ударами серця

Дім мій — розкішна клітка. Із позолоченими дверними ручками та глухими  стінами, що не чують ні крику, ні шепоту.

Тепер в мене нарешті зявилася няня на постійній основі, але лише тому, що я не можу дати раду навіть собі. Більшу частину дня ховаюся в кімнаті, сплю або плачу.  Насім намагався, справді намагався мені щось пояснити, або домовитись, та я не можу більше дивитися в його бік. Він остогид мені. Він зрадник і покидьок, про що нам ще говорити?

Я тримаюся за дрібниці, але це не наші спільні спогади з минулого. Улюблена чашка з тріщинкою, з якої п’ю чай на світанку вже багато років. М'яка постільна білизна куплена того року, коли чоловік їздив у відрядження, ну так він мені сказав. А я не хотіла знати ім'я того відрядження.

 Проходить тиждень, але я  вперто  продовжую уникати чоловіка, розмов з ним, його поглядів, його близькості. Мені нецікаві його пояснення та виправдання. Тим більше я не хочу знати коли його одруження. 

Я вже не питаю, куди він іде. І не сподіваюсь, що повернеться зі словами вибачення. Усе, що в мені залишилося, — це я сама. Моя тиша. Мій розум. Моє тіло, що він хоче підкорити, але більше ніколи не зуміє. Я хочу, щоб він мене відпустив, та занадто добре його знаю, щоб повірити в те, що він погодиться на це. Він не стане розлученим чоловіком, він не відпустить свою власність. Доведеться, щось вигадати, і добре постаратися, щоб він повірив в мою щирість.

Мабуть, вже давно за північ і я мала б спати. Та сну давно немає, а я сиджу біля фонтану у внутрішньому дворику. Тут темно та тихо. Повітря гаряче, але не душно. Вода капає з краю чаші — дрібні, точні звуки, єдине що порушує тишу. Раніше я приходила сюди на світанку, і  любила ці моменти — ранок, коли дім ще не встиг прокинутися повністю. Та зараз не той час, та й почуття зовсім інші.

— Вам подобається тиша?

Я не одразу розумію, хто це і чи до мене звертаються. Голос знайомий, але все одно лякаюся. Озираюсь. Вадим стоїть осторонь, і єдине, що освічує його погляд —  повний місяць. Він майже як тінь, та я бачу як він ховає руки в кишенях,  його  прямий, але не настирливий погляд.

— Інколи, — кажу я. — Коли вона не душить.

Він киває. Повільно.

— Я теж чув новину і співчуваю вам. Думаю вам важко прийняти це…

Я не відповідаю, лише дивлюся. Його очі — темні, глибокі. У них нема жалю. Є щось інше. Розуміння?

— У мого батька теж була  клітка для мене, — додає він. — Не мав на собі кайданів, але не міг дихати. 

Він більше нічого не розповідає, і я не запитую. 

Я опускаю очі. Бо в мені щось рухається. Наче тріщина в товстому склі. І крізь неї проникає світло.

Наступні дні він постійно поруч. Його присутність не викликає тривоги. Навпаки — я відчуваю, як поруч з ним дихається легше.

Коли відвозить нас до лікаря чи магазину, коли стоїть осторонь біля воріт, тримаючи пляшку води для Аміри, — він завжди мовчазний, зосереджений.Він сильний, але ніколи не показує цього навмисно. Рухи плавні, уважні. Він нічого не питає, не лізе в душу, не розглядає мене, як річ, що йому не належить. Просто присутній. Тихо. Надійно.

Він ненав’язливий. Спокійний. Мов тінь, яка дає прохолоду у спеку.

Я бачу, як він опускає очі, коли я виходжу з дому. Як притримує дверцята машини. Як вчасно вмикає кондиціонер, навіть не спитавши. Наче відчуває, чого я потребую, ще до того, як я це усвідомлю сама. Його присутність  — не порожнеча, а простір, у якому я можу дихати. Вперше за довгий час я не боюся мовчання.

Він симпатичний. І чесний — це видно навіть у тому, як тримає кермо, як дивиться в дзеркало заднього огляду, не затримуючи погляду. Його обличчя не сховане за маскою. І мені не страшно на нього дивитись.

З тієї ночі, коли я вийшла в сад, коли місяць світив на моє спустошене лице, а він стояв поруч, не торкаючись, не кажучи нічого зайвого, — з тієї ночі я думаю про нього. Це моє нове хобі — думати про Вадима. Про його плечі. Про те, як міг би торкатися мене і як змушував би стогнати мене під ним. 

Ні я, ні він не шукаємо зустрічей. Ми не граємо в ігри, не шепочемо одне одному забороненого. Але коли я бачу його — навіть здалеку — щось у мені змінюється. Мені хочеться говорити, ділитися, бути живою. І, думаю, мій погляд сам усе розказує.

Коли він везе нас — усе стає тихішим. Навіть мої думки. Я дивлюсь на його руки, на лінію щелепи, на погляд, який завжди спрямований вперед. У ньому немає жодного натяку на цікавість, лише обережна присутність. Він ніколи не порушує межі — і, можливо, саме тому я відчуваю, що можу довіритись. Мовчки. Без слів.

Я знаю, що він бачить більше, ніж каже. Помічає, коли мої пальці тремтять. Коли я нервово поправляю хустку. Коли в моєму голосі з’являється порожнеча. Але він не питає. Не змушує. Дає мені простір. І час. Те, чого я не мала роками.

Він став для мене більше, ніж водій. Більше, ніж випадкова тінь у моїх днях. Він як знак у пустелі, як маяк, що мовчки світить десь там, у глибині мого виснаженого серця. Я починаю ловити себе на тому, що шукаю його погляд у дзеркалі заднього огляду. Що мені спокійніше, коли він поруч.

Останнім часом я знаходжу багато приводів, щоб утекти з дому. Аптека. Дитячий лікар. Купити свіжий хліб, забрати щось із ательє. Я більше не питаю, чи можу. Я ставлю Насіма перед фактом. Він лютує, його очі стають темні, як ніч перед бурею, але поки що терпить. Мовчить крізь зуби, стискає пальці в кулаки — і відпускає. Не знаю, як довго зможу це продовжувати, але щось у мені вже не згинається під його тиском. Я більше не боюся. Страх зник, залишивши по собі тільки уважність. Тепер я наче навчаюся ходити по лезу — обережно, але впевнено.

Насім зайнятий підготовкою до весілля. Його дівчина більше не з’являється в нашому домі. Він не говорить про неї, не намагається зблизити нас чи вдавати родинну гармонію. Наче вона існує десь поруч, але вже не потребує моєї присутності. І мені від того не легше, тільки тривожніше. Бо мовчання іноді страшніше за відвертість.