Зрада

Чорний «Mercedes-Maybach» вже перед парадним входом. Мотор муркоче так, ніби це дикий звір. Насім відчиняє двері й робить крок уперед, рішучий, впевнений.
— Я сам сяду за кермо. Ти на сьогодні можеш бути вільний, — звертається він до Вадима. — Зрештою, гріх довіряти таку красуню водієві. Сьогодні надто хороший день.
Я стою приємно здивована. Мій чоловік майже ніколи не їздить за кермом. Ми навіть хотіли найняти ще одного водія, але я й так майже не виходжу з маєтку. А коли мені кудись потрібно, можу просто заздалегідь попередити про необхідність кудись поїхати.
Діти бігають колами, а Фатіма намагається вмовити їх сісти в авто. Я мовчки спостерігаю. Ми дуже вчасно вийшли і маємо у запасі трохи часу. Моя смарагдова сукня легко облягає плечі та стан, перли та золота вишивка тремтить та переливається у світлі сонця. У візерунки квітів та пелюстків вплетене мереживо та камінці. Насім дивиться на мене — з легкою тінню захоплення, яке швидко гасне. У цьому погляді — не ніжність, а оцінка.
— Ти прекрасна сьогодні, — шепоче він знову.
Доньки нарешті на своїх місцях і вже про щось тихо сперечаються. Насім відкриває для мене двері, і мимовільна усмішка розквітає на моїх губах. Я обережно сідаю та поправляю складки сукні. Він зачиняє за мною двері, але не зводить погляду. Потім обходить авто і майже сідає, але телефон у його руці знову спалахує. Він відходить на кілька кроків, відповідає. Ми чекаємо, поки татусь договорить. Доньки продовжують сперечатися, але тепер куди голосніше. Я спостерігаю, як мій Насім щось уважно слухає. Він дуже різко міняється з лиця. Уривки розмови доносяться через відчинене вікно до нас, та я не можу розібрати слова, але  його голос, як і сам Насім, змінюється. Його діалоги короткі та уривчасті. Погляд його суворий, я бачу, як він дивиться в наш бік, а потім відвертається та робить кілька кроків від авто, щоб продовжити розмову.
Я теж починаю хвилюватися. А якщо щось сталося? Може, хтось помер — в нього ж велика сім’я.
Ще за кілька хвилин він закінчує розмову, та не сідає за кермо.
— Вадиме, — гукає він так, щоб водій, який зник у будинку для прислуги, точно почув його.
Вадим вже без піджака та краватки з’являється так швидко, ніби він лише й чекав, коли його покличуть.
— Плани змінилися, ти повезеш мою дружину і доньок. Я поїду на іншій.
Я виходжу з авто і підходжу до чоловіка, але він уникає мого погляду. Що сталося, він теж не пояснює. Мовчання прострілює повітря.
— Насіме, чому твої плани так різко змінилися? — запитую знову.
— Просто сідай в авто і їдь. Я теж скоро там буду.

Я відчуваю, як тріскається маска моєї впевненості в собі. Я геть не готова з’являтися в домі Ріми без Насіма.
Насім явно кудись дуже поспішає, можливо, навіть спізнюється. Але мені залишаються лише здогади, бо всі прямі запитання мій чоловік вперто ігнорував. Він квапливо сідає у темно-синій «Range Rover». Без пояснень. Без погляду жодного погляду у мій бік. Без тіні вагання.
Вадим відчиняє переді мною тепер уже задні двері «Mercedes». Я сідаю, охоплена незбагненною напругою. Діти — схвильовані, збуджені. Їхня радість не може пробитися крізь темний серпанок у моїй душі.
Салон затемнений і прохолодний від роботи кондиціонера. Міріам сперечається з Амірою через іграшку. І мені криком хочеться заткнути обох моїх доньок. У голові стукає та пульсує кров. Я гублюся в здогадках.
— Відпусти, Міріам! Я перша!
— Це моя! — не здається менша.
— Дівчатка… — я зітхаю, — ми ж домовлялися: сьогодні ми ділимося, бо це — велике свято.
Міріам хмуриться, але слухається. Амірка поступається. Я вкотре вчу їх бути добрішими одна до одної, коли мені самій не вистачає ніжності.
У дзеркалі я ловлю погляд Вадима — спокійний, незворушний. Він не каже нічого, але його мовчання — як опора.
Я не помічаю дороги, чи того, що мої прекрасні принцеси знову знайшли привід і знову майже увесь час дорікають та сперечаються одна з одною, кожна залежно від свого віку намагається щось довести іншій.

***

Весілля палає кольорами — яскравими, розкішними, гучними. Золоті вогні, аромати спецій, музика, що б’є у груди.
Але мене тут немає.
Я стою осторонь, з дітьми. Там де мене ніхто не побачить, не запитуватиме, а де це мій чоловік. Бо я в цій сім'ї ніхто, лише тінь свого чоловіка.  Подарунки — в машині. Не наважилася припідносити їх без чоловіка. Зрештою, це він їх обирав. Він — десь там, невідомо де. Телефон мовчить. Я набираю його номер — кілька разів. У відповідь — тиша.
Я відчуваю себе гостею у власному житті. Усмішки довкола — чужі. Діти граються, але я ледве їх бачу. Серце не тут.
І тоді — двері відчиняються.
Насім заходить — упевнений, його погляд прямий.  Але він  не один. Поруч — жінка. Молода. Струнка. Я ніколи до цього не бачила її, але вся її постава і цей надмірний погляд у мій бік говорять: вона — не випадкова гостя.
Вона йде поруч із ним, мов господиня. Посміхається — рівно, без сорому. Без злоби. Без душі.
Я наближаюся. Голос тремтить:
— Хто вона? — десь глибоко всередині я вже знаю відповідь, але не хочу думати, що мій чоловік, який клявся перед Аллахом цього не робити, порушив власне слово.
Насім помічає мене, але  не опускає очей. Підходить до мене і звертається так, ніби нічого не сталося.
— Лейла. Вона стане моєю молодшою дружиною.
Мов удар. Немов крижана хвиля заливає груди. Я вже здогадалася, але почути це вголос це окремий вид каторги.
— Чому? — шепочу. — Чого вона… чого вона вартує більше, ніж я?
— Вона дасть мені те, що ти не змогла, — спокійно каже він.
Я хапаюся за стілець. Повітря згущується. Світ довкола зникає. Чому він вирішив розіграти цю карту саме зараз?
— Це не справедливо, — кажу. — Ти не маєш права...
— Це не про право, Яно. Це — реальність. І ти маєш її прийняти.
Мене затягує вир розпачу. Але я тримаюсь. Поки можу.
— А діти?
— Вони будуть із нами. Але це — інше життя. Моє.
Він киває на Лейлу:
— Хочеш, я тебе познайомлю?
Вона робить крок уперед.
— Рада знайомству, Яно. Я не маю наміру заважати.
Її голос — як холодна вода на рану. Ввічливий. Спокійний. Остаточний.