Ілюзія щастя

Світанок ще не розбудив світ, але я вже на ногах. Будинок спить, тиша — майже свята. Виходжу на кухню босоніж, відчуваючи холод кахлів. Кип’ячу воду, повільно насипаю чай. Зелене листя поволі розгортається у чашці. Роблю кілька ковтків і відчуваю, як організм прокидається. Нарешті в голові прояснюється, і я готова зустріти цей непростий день.

Сідаю на підвіконня. Дивлюся в темряву за вікном. І шепочу — не знаю, кому. Богові? Аллаху? Всесвіту? Я повторюю старі слова, звичні формули вдячності, прохання про спокій. Але всередині — порожнеча. Я не впевнена, чи хтось мене чує. Я не знаю, хто я — християнка, мусульманка, просто жінка, яка благає про краплю любові. Можливо, я — ніхто. Але ревно молюся. По-своєму. Бо інакше розсиплюсь.

Іду у ванну, замикаючи двері. Це єдине місце, де я можу бути собою — без масок і очікувань. Вмикаю теплу воду і спостерігаю, як вона ллється. Додаю піну  і ванна наповнюється солодким ароматом жасмину — моїм маленьким ритуалом спокою.

Занурююся в цю теплу, майже гарячу воду, і вона обіймає мене ніжніше, ніж будь-коли Насім торкався до мене. Тут, у ці моменти, я знову відчуваю себе живою, хоч більше й не бажаною. Вода гріє, аж припікає, і мені це подобається.

У мене є трохи часу, поки прокинеться світ, мій чоловік і діти. Минуле через спогади хоче увірватися в мою голову, та є лише “тепер”. Ці кілька митей на світанку — мої, і я маю намір насолодитися хоча б ними сповна.

Пальці ковзають по животу — шкіра тепла, м’яка, вже не така пружна, як колись. Сліди пологів — це пам’ять про материнство, про безсонні ночі й безмежну любов, але водночас і про втрати. І все ж, у глибині мене ще палає вогонь — внутрішній жар, що я довго приховувала, як таємницю.

Я дозволяю собі відчути його знову. Спогади спалахують — ті моменти, коли дотики Насіма розбурхували кожен мій нерв, коли наші тіла говорили мовою пристрасті, і кожен поцілунок залишав на шкірі слід жаги. Пам’ятаю, як він дивився на мене — не просто як на дружину, а як на жінку, яку він хотів, яку потребував.

Це було давно, але бажання жевріє і зараз. Я дозволяю пальцям танцювати по шкірі, відчуваючи, як розливається тепло, як повільно зникає холод, що залишився від розчарувань.

Ця усамітненість — моя маленька втеча, мій тихий протест. Хоча б на мить я знову почуваюся живою.

Ще кілька хвилин розслаблено лежу, щиро усміхаюся в порожнечу.

Виходжу з ванни. Обгортаюся халатом і йду до спальні. Насім спить на спині, одне плече оголене. Виглядає так мирно — ми гарна пара, ми ще можемо бути щасливі. Я повільно нахиляюся, цілую його в щоку, потім — у шию. Відчуваю, як мої губи шукають відповіді. Він теплий і м’який, а його запах збуджує.

Він здригається, відкриває очі — і відвертається.
— Не зараз, — бурмоче.

Я мовчу. Не прошу. Вже давно не прошу. Підходжу до шафи й накидаю халат на голе тіло. Шовк ніжно торкається шкіри — і це єдині пестощі, які я отримую.

Настав час молитви. Ми стаємо поруч. Він проказує слова впевнено, чітко. Я — стиха, шепочу. Ті самі рухи, ті самі слова — але серце відмовляється вірити в їхній зміст. Я — наче тінь себе поруч із ним. У мене нема призначення, мети. Я — просто жінка, яку не хоче чоловік і яка неідеальна мати.

Коли він іде до ванної, дуже хочу послідувати за ним, але, знаючи, що він мене відштовхне, йду будити дітей.

Міріам кутається в ковдру, Аміра кліпає сонними очима. Я усміхаюся до них — і вперше за ранок мене обіймають. Бо тільки вони — моє світло, коли навколо — тіні.

У кухні пахне свіжозавареним чаєм і печивом. Я ставлю перед дівчатами тарілки, помічаю, як Аміра трохи нервова — вона їсть швидко, погано пережовує їжу.

— Аміро, донечко, їж повільніше, — лагідно прошу, але вона відповідає з напханим ротом:
— Ми ж не хочемо спізнитися на свято?

— Ми й не спізнимося, мамочка потурбується про це, — кажу, втішена її хвилюваннями. Це викликає в мене мимовільну усмішку.

— Свято? — з цікавістю запитує молодшенька.
— Так, доню, свято, — відповідаю, проводячи пальцями по її м’якенькому волоссю.

Решту сніданку вони їдять тихо, ніби збираються з думками. Міріам весело посміхається, але в очах блищить легка тривога:

— Мамо, якщо сьогодні свято, то правда, що ми будемо принцесами?

Я усміхаюся, намагаючись приховати власну схвильованість:
— Так, люба. День особливий, і ми будемо найпрекраснішими принцесами.

***

Фатіма — жінка близько п’ятдесяти, але вона рухається так спритно наче зовсім молода. Її обличчя покрито плямами та оздоблене кількома помітними зморшками, очі випромінюють теплоту і розуміння, що дарує мені відчуття підтримки. Вона завжди поруч з дітьми, лагідна і уважна.
— Фатімо, ти вже випрасувала сукенку Ріми? — питаю, трохи тривожно, шукаючи в шафці білі туфельки Міріам.
— Майже, — посміхається вона, її голос спокійний, — ось-ось усе буде готово.

Вона тихо підбадьорює дітей:
— Міріам, не забудь свою сумочку, а ти, Аміро, будь обережна з сукнею, не забрудни її коли їстимеш на святі. Принцеси чисті та охайні.

Навколо чути шелест одягу, дзвінкий сміх дівчат, тихе гудіння кондиціонера — усе наповнене рухом і життям. Серце б’ється частіше, ніби в передчутті чогось важливого.

Я ловлю на собі зацікавлені погляди доньок, заплітаю їм коси, вибираю стрічки.
— Тобі подобається твоя стрічка, Міріам? — питаю, намагаючись додати легкості у голос.
— Дуже! Вона така гарна! — блищить. Відповідає вона з щирим захопленням.

Потім — я. Обираю сукню, вдягаю її акуратно, відчуваю тканину, що ніжно огортає тіло. Ловлю свій погляд у дзеркалі і відчуваю, як змішується гордість із тривогою.
— Ти маєш чудовий вигляд, — чується голос за спиною.
— Дякую, Насіме, — відповідаю, повертаючись до нього, намагаючись не показати, як тріпоче серце. —   Я ще трохи ображена, але не хочу цього показувати. Зрештою це нічого не дасть. Він не зміниться.