Тягар очікування

 Глава 4. Тягар очікуваня

Я прокинулась рано, ще до азану. У велике вікно колись нашої спальні, а зараз особисто моєї, ллється тьмяне світло, схоже радше на віддзеркалення зламів ночі, ніж на справжній ранок. Ця кімната суміжна з дитячою. Тут душно, але не від спеки — дихати важко, немов повітря стискає легені, а в голові — глуха пульсація. Я сідаю на ліжку, спираючись на руки. Щось не так.

Мене нудить. Але не тією швидкоплинною, банальною нудотою, що минає від склянки води. Ця створює важкість, запаморочення. Це відчуття глибоко знайоме.

— Ні… — шепочу я, ледь чутно, — тільки не це.

Я не маю права навіть подумати про це, не зараз, не після всього. Діти ще такі малі. Міріам досі прокидається вночі, а Аміра ревнує до кожної хвилини, яку я приділяю не їй. І найстрашніше — мій організм не витримав би ще однієї вагітності. Лікар попереджав: наступний раз може стати останнім.

Я торкаюся живота. Уявляю, як Насім скаже: «Це буде хлопчик». Він скаже це з блиском в очах, як завжди, але цей блиск — як лезо. Бо його мрія — моя тюрма, а може й смерть.

Я готую сніданок. Рухи автоматичні, наче я — частина добре злагодженого механізму.

Хліб із заатаром. Трохи фети. Маслини. Кава з кардамоном. Усе, як він любить.

Готую не тому, що мушу, а тому що інакше не витримаю. Зайняти руки — це єдина можливість не розсипатись.

Насім сьогодні вирішив, що буде «сімейний день».

Він дав відгул прислузі, а я — кухарці. Усе для того, щоб ми були «як справжня родина».

Я знаю цей сценарій. Я живу в ньому — не один рік.

Він мовчки сідає за стіл. Діти вже граються на килимі — Міріам заплуталася у своїй піжамі, а Аміра намагається натягнути її на сестру, хихочучи й дуже стараючись водночас. Я посміхаюся — відчайдушно і безрадно.

— Що з тобою? — запитує Насім, нарешті піднявши очі з-за чашки.

— Просто не виспалась, — відповідаю тихо.

— Ти завжди не висипаєшся, — відказує він, ковтнувши каву. — Тобі треба змінити щось у своїй рутині.
Я кисло киваю, ніби погоджуючись, хоча всередині все стискається.
— І де наша прислуга? Чому зранку в домі такий безлад?
— У Фатіми вихідний. Ти сам погодив це, — намагаюся не дивитися йому в очі. — А мені захотілося самій приготувати для вас сніданок.
— Ага. — Його голос стає рівним. — Але ти погано даєш раду дітям і будинку. А ти увесь час проводиш удома, і в тебе є помічниці. Хіба я багато прошу? Гріх розводити вдома такий безлад.
Я ковтаю протест разом з відповіддю. Дихати стає важче, але я змовчую. Не хочу робити сварку на порожньому місці. Сьогодні наш, сімейний, день.
— Я впораюся, — лише й шепочу.
— Не схоже. Навіть один день не можеш впоратися без прислуги чи що? Стіл не накритий, діти бігають у піжамах, ти сама виглядаєш… — він обводить мене поглядом, затримуючись на моєму розпущеному волоссі. — Втомленою. Жінко, дай собі раду, не гніви Всевишнього.
Я нічого не відповідаю. Моє відмовчування — це вже теж частина нашої рутини.

Моя рутина…
Це тиша. Коли тобі погано, але ти не кажеш — бо кому це цікаво? Коли не скаржишся, бо знаєш: відповідь буде не співчуттям, а звинуваченням.
Це коли хочеш простого — погляду, торкання, запитання «як ти?», але замість цього — коментарі про безлад.
Це коли вранці прокидаєшся не від будильника, а від дитячого крику, і засинаєш, рахуючи дні без розмов.
Це коли ти — тінь. Навіть не жінка. Навіть не мати. Просто обслуга з підвищеним рівнем відповідальності.
І так щодня.

— Зроби собі каву, — сказав він і підвівся, навіть не торкнувшись їжі. — Я поїду раніше.
Прекрасний сімейний день вийшов.
— Як скажеш.
Він зникає за дверима. Клацання замка звучить надто голосно. Як крапка — тверда, холодна, остаточна.
Я залишилася з розпатланими дітьми, надпитою кавою і тишею, яка гримить гучніше за всі крики.
Після нього завжди залишалась тиша.
А після тиші — порожнеча.

В обід я попросила Фатіму поїхати зі мною до лікаря. Я зіслалася на погане самопочуття, сказала, що це звичайна перевірка. Насправді хотіла дізнатися — чи все ще можна сподіватися, що це не те, про що я думаю. Хоча після двох вагітностей я мала певність, що знаю.
Лікарка здивована таким швидким візитом, адже не пройшло і кілька тижнів. Вона була так само привітна, але довго дивиться на результати аналізів, а потім, поклавши їх переді мною, з стурбованістю дивиться в мої очі.
— Ви ж знаєте, що вагітність небезпечна у вашому стані. Я мушу вас попередити ще раз: наступні пологи можуть призвести до ускладнень. Імовірність втрати дуже висока. Але ні, зараз ви не вагітні, і гріх так казати, гріх перед Аллахом, але втретє вам не треба вагітніти. Я б могла… — Вона замовкла, явно налякана словами, що вилетіли з її вуст.
Я мовчу, чекаю, що вона продовжить розмову, але ні.
— Ви вже матір двох чудових доньок. Інколи треба обирати життя, яке вже є.

Я виходжу з кабінету як у тумані. В голові гримлять її слова, як барабани в пустелі.
Увечері я починаю розмову з Насімом. Він сидить у своїй кімнаті, прокручує щось у телефоні, як завжди.

— Насіме… лікар сказав, що… — я хочу сказати, що мушу берегти себе від вагітності, що мушу обрати власне життя.
— Що? — навіть не піднімає на мене погляду.
— Що я не повинна більше вагітніти.
Він дивиться. І цієї миті його погляд пропікає — мов блискавка.
— А якщо Аллах дасть сина? Ти відмовишся?
— Це може мене вбити.
— Але це також може врятувати нас. Дати спадкоємця. Що ти обереш — страх чи віру? І досить цих пустих візитів до тих шарлатанів.
— А чому вибір має бути лише між цим? — я встаю, починаю ходити кімнатою. — А як щодо того, що вже є? Що я — жива, поряд, щодня поруч із нашими доньками?
— Ти не розумієш. — Він теж підвівся, наблизився. — Ти завжди бачиш лише себе.
— Бо ти не бачиш мене! — мій голос зривається на крик. — Ти бачиш лише мою матку, а мене за нею — ні. Бачиш жінку, яка має дати тобі сина, а не ту, яка вже дає тобі все, що має!
Він не вдарив. Але було щось інше — ще страшніше. Він мовчки вийшов. І ця тиша — гостріша за крик.