Далекі дзеркала

Я сиділа на самому краєчку дивана, поки мої дві доньки бігали довкола. Старшій трохи більше трьох, а наймолодшій — півтори. Вона все ще вчиться міцно триматися на ногах і часто падає, плаче, а я мушу бути напоготові, щоб ловити і заспокоювати. Доньки такі живі, спритні та голосні, такі справжні, що іноді мені здається — саме через них я ще тримаюся. Вони водночас моя радість і додатковий тягар, переживання, моя втома. Якби ж Насім дозволив нам няню на постійній основі, але він не прихильний.

Коли вони бігають поруч, я можу зосередитися лише на них і не здатна думати ще про щось. Може, саме тому й кажуть, що материнство отуплює — бо твій мозок зосереджений лише на дітях, часу на все інше нема.

Сьогодні я очікую на перукарку. Запис було зроблено ще місяць тому, але сьогодні без няні, тому я хвилювалася, як дам раду дітям, поки мене стригтимуть.

У дверях з’явилася — моя перукарка Зейна. Я дякую Фатімі, нашій помічниці по дому, яка її провела, і та знову зникає за дверима. У нас великий будинок, а в неї повно клопотів. Зейна заходила до нас кілька разів на місяць. Вона вміла не лише стригти, а й робити речі більш делікатні, такі як воскова депіляція, або ж банальний масаж.  На жаль, у салон я не завжди можу піти. Немає з ким залишити дітей, купа домашніх справ, та й не завжди є хтось, хто може скласти мені компанію. В якийсь момент я погодилася, що буде краще, якщо до мене приходитимуть. Насіму ця ідея теж сподобалася.

Зейна завжди приносить із собою гарний настрій і трохи світла, хоч сьогодні її очі сумні. Вона ще під час перших зустрічей розповідала, що біженка з Лівану, як і її чоловік Фарід. Її життя ніколи не було легким, але попри все вона відкрила власний бізнес, дає собі раду з дітьми, хатніми справами та чоловіком, який навіть не намагається знайти роботу.

— Привіт, Яночко, — сказала вона, скидаючи робочу сумку з приладдям. — Як ти?

Вона обіймає мене, і я відчуваю в цих обіймах підтримку. Вони тривають довше, ніж мали б тривати обійми між двома майже незнайомими жінками.

— Привіт, Зейно. Та як завжди, — відповіла я, намагаючись звучати бадьоро.

Вона сіла на диван поруч і дивилася на мене, мов хотіла щось сказати, але стрималася.

— А ти виглядаєш втомленою, — наважуюся на чесність. — Роботи багато?

— Ой, Яно, у мене знову проблеми з Фарідом, — тихо почала вона. Мабуть, боїться зайвих вух чи що мій чоловік удома. Я розумію цей її страх, але лише підбадьорливо посміхаюся. — Він затримується на роботі, каже, що буде пізно, але я не знаю, чи це правда.

— Отже, він знайшов роботу? — запитую, сподіваючись, що очевидний плюс її хоча б трохи підтримає.

— Ой, люба, знайшов, так знайшов. Лише я нічого не знаю про його роботу і запитати не смію. Він лише відгаркується.

Я кивнула — ця історія була близька. —  Поки ми говорили жінка підготувала місце перед дзеркалом, розклала матеріали, всадила мене і взялася до роботи. Мені завжди подобалося, коли з моїм волоссям щось роблять, це заспокоювало. Аж очі захотілося закрити від задоволення. Її доторки були обережними та приємними.

— Ти з ним говорила? — запитала я.

— Так, принаймні я пробувала. Але це ні до чого не приводить. Він мовчить, закривається або кричить і захищається, ніби я справді на нього нападаю. А я лише хочу знати. Іноді так хочеться повернути час назад, коли все було простіше, — видихнула Зейна.

Я глянула на неї і раптом згадала свою найкращу подругу Олену. Здавалося, ми не спілкувалися цілу вічність. Вона була світлою, життєрадісною, завжди підтримувала мене. Тепер між нами стояли мовчання і відстань.

— Мені так не вистачає його, — жалісливо сказала Зейна. Вона шкодувала про те, що ми навряд чи повернемо. Я подумала про те, що мені теж не вистачає Олени, матері, мого щастя і того відчуття, що я жива, а не просто існую. Але тихо сказала:

— А ти колись думала, що друзі інколи просто зникають?

Вона мовчки кивнула.

У цей момент зайшов Насім. Його погляд був суворий.

— Яна, скільки можна витрачатися на всякі дурниці? — почав він, оглядаючи розкидані дітьми речі. — Кожна копійка на вагу золота. У нас є пріоритети.

Образа піднялася в мені, але я змовчала. Саме для нього я роблю стрижки, депіляції та догляд. Мене ж і так майже ніхто, окрім нього, не бачить.

— Можеш припинити витрачати мої гроші, купувати зайві речі, — додав він. — Стався до грошей відповідально! —  І що тут за безлад? Чому за дітьми ніхто не дивиться? Де Фатіма?

Сказавши це, принизивши мене, він просто вийшов. Швидко зайшла Фатіма, щоб усе прибрати. Вона навіть не поглянула в мій бік. Їй соромно за мого чоловіка чи за мене?

Мені було соромно перед Зейною, але й сказати всього того, що кипіло в мені, я не могла. 

Ми більше не розмовляли з дівчиною, яка майже щойно ділилася власними проблемами.Зейна швидко висушила моє волосся, навіть не дивлячись на мене зібралася і зникла, як і її люб’язність. Ми обоє розуміли, що наступного разу буде інша перукарка, яка не знатиме про моє приниження.

Я дивилася на доньок: Аміра сьогодні особливо збуджена, постійно вередувала, то хотіла гратися, то вже не хоче. Міріам плакала та вередувала до самого вечора. Може, їм сьогодні передався мій настрій.

— Постели мені в іншому крилі, — почула я, як Насім звертався до Фатіми. — Де не чути плачу дітей. Вночі їхні голоси заважають спати. А мені вдень треба працювати.

Ці останні слова він звернув до мене, і я мовчки кивнула, відчуваючи, як його прохання знову віддаляє нас. Це ж і його діти також. Я вже мовчу про те, що він жодного разу не вставав серед ночі, щоб допомогти мені, ні тоді, коли Аміра була маленькою, ні зараз.

Так  виглядав мій теперішній світ — боротьба між тим, ким я була в Україні, і ким довелося стати тут, під постійним тиском і обмеженнями.

Я думала, що сьогоднішня розмова завершена, але коли я вклала дітей спати й сиділа у вітальні, Насім сів біля мене. Якийсь час він мовчав і навіть поклав руку на мою.