Під тиском минулого

Перші рухи доньки в животі я пам’ятаю чітко. Я була вночі на кухні, пила воду і відчула легкий поштовх — мов метелик зачепив мене зсередини. Я заплакала тоді, вперше за багато тижнів. Це був доказ: я жива. Я — матір.

Це була перша моя вагітність, а ми так хотіли дітей, ми кохали і кохалися. Ми створювали нове життя.

А потім почалися болі. І лікар сказав: потерпи, це нормально.

І я терпіла. Перші пологи пройшли швидше, легше, менш травматичніше. 

Огляд триває нестерпно повільно. Секунди перетікають у хвилини. Час пливе, як у сповільненому режимі. Десь глибоко всередині я рада, що нова гінекологиня — жінка. Лікарка років сорока, ймовірно пакистанка. Привітна, ввічлива, спокійна.

 На ній світло-блакитна туніка курта з тонкою вишивкою на манжетах і традиційний шалевий шарф дупатта, накинутий на плечі.  Поверх накинутий медицинський халат, ідеально випрасуваний. Мені з нею комфортно — наскільки це можливо, коли ти лежиш із широко розведеними ногами.

Насім сидить на стільчику. Спокійний і мовчазний. Я не бачу його, але знаю, що він тут.

Я дивлюсь у білу стелю з яскравою лампою. Руками міцно стискаю ручки крісла. Чекаю, поки все завершиться.

Це не мій перший раз. Не перше обстеження. Не перше очікування. Але від нервів і хвилювання я натягнута, мов струна, не можу розслабитися, хоч лікарка вже кілька разів просила про це. Моя напруженість ускладнює огляд — я це розумію. Але все одно не можу змусити себе відпустити.

Я згадую, як востаннє лежала отак, і лікар щось бурмотів арабською до медсестри. Тоді я ще погано розуміла арабську, не могла відповісти чи заперечити. Поруч не було нікого. Вони навіть не намагалися звернутися до мене — перезиралися через мене, наче я меблі. Страшно згадувати, як я лежала — майже мертва, майже порожня. І як потім сказала собі: більше ніколи.

Обидва рази пологи приймав мій інший лікар — той, до якого я ходила від самого весілля. Але після останнього разу… я не змогла до нього повернутись. Бо майже не померла. Була близько. Дуже. Та ми живі. Ми обидві.

Огляд закінчується. Я повільно поправляю одяг.

Мені байдуже, що з тим колишнім лікарем. У в’язниці він, чи помер — неважливо. Я хочу чути тільки одне — те, що скаже пані Раджа. Так написано на її бейджику.

Сідаю поруч із чоловіком, але уникаю його погляду. Він усе одно бере мене за руку. Турботливо. Але стискає так сильно, що може й зламати.

Я мовчу.

— Ризики є. Їй не бажано вагітніти, — каже лікарка. В її голосі — справжній жаль. Їй шкода. Як і моєму чоловікові.

Якась трофобластома. Назва, яку я не можу навіть повторити. Це не новий діагноз, але серйозний.

Я думала, що це рак. Гуглила вночі, потайки, поки донька спала. І поки він дивився свої фінансові графіки. А може, щось куди непристойніше. Пройшов рік, а лікування не допомогло.

Якби мене спитали, що в мене за хвороба, я б до кінця не змогла пояснити. Але це щось, що може обернутися смертю. І дитина може не вижити. І я.

Але Насім це не сприймає. Він слухає, киває, ставить запитання. Сперечається, але ввічливо, без підвищення тону. У нього все завжди в межах пристойності. Але я бачу по його очах — він не чує.

Насім говорить багато, просить. Він на межі, щось вимагає — таке, чого ніхто з лікарів не може йому дати. Потім знову просить.

Але нічого не змінюється. Лікарка тільки зітхає і дає рекомендації, щось виписує на бланку, а я сиджу поруч — відчуваю, який він знервований, незадоволений, розбитий. Але я ніби не тут. Відчуття, що дивлюсь за всім із гори — зі стелі, чи, може, з лампи.

Теоретично я можу завагітніти. Але не можна.

Бо ризики високі. Надто високі. Я можу не пережити вагітність. Пологи — тим паче.

Але він хоче сина. Насамперед — сина. Насамперед — продовження. Кров. Прізвище. Його гордість.

Моя ж гордість давно десь у пилюці. Під ногами. Бо що варте моє «я не хочу», коли він хоче?

«Отже, хлопчика в нас не буде. Самі лише принцеси», — думаю й нарешті забираю свою занімілу руку з його.

Ми виходимо. І тепер я маю його втішати. Я не хочу — але мушу.

Бо я хочу хоча б поїсти. Просто спокійно повечеряти.

Зараз для мене це важливіше, ніж чергові розмови про сина. Впевнена, одного б йому було замало.

— Може, поїмо десь? — питаю, коли сідаємо в авто. Голос тремтить, але я намагаюся говорити рівно.

Він киває, не глянувши на мене. І цей кивок — майже перемога.

Але я бачу, як він стискає кермо. Його щелепа напружена. Він злий. Тихо злий — це гірше.

Їдемо мовчки. Мені холодно, хоча кондиціонер вимкнений. Може, це страх. А може — спогади.

Я крадькома дивлюсь на нього — намагаюсь уявити, що простягну руку й торкнусь його плеча. Що скажу щось заспокійливе. Але в уяві одразу накочується інше — голоси, крики, біль, кров.

Крики.

Я кричала. Але ніхто не чув. Або не хотів чути.

Пологи були довгі. Страшні. Я задихалась. Потім — обличчя медсестри, яке розпливалося в очах.

Голос Насіма — далекий, злий. І тиша. Потім плач. І я — зшита, знесилена, ніби жива, але не зовсім.

Перші години після того — туман. Я не пам’ятаю, хто тримав дитину першим. Не пам’ятаю, як виглядала її шкіра, коли я вперше доторкнулась. Лише біль. Суцільний біль. І страх.

«Ще одні — і все, ми матимемо хлопчика», — сказав тоді він.

Я кивнула. Як завжди. Бо інакше не можна. Тоді я цього хотіла. Або думала, що хочу. Тоді я ще не знала, що ці пологи матимуть наслідки куди страшніші за розриви й біль.

Вечеряємо в ресторані. Він обирає тихий куточок з видом на мерехтливі вогні міста Абу-Дабі, де ніщо не відволікає від розмови. Я не заперечую — його слово завжди остаточне. З боку ми виглядаємо ідеальною парою. Він — високий, впевнений, з чорними очима, що виблискують у світлі свічок. Я — стримана, у сукні кольору слонової кістки, що ніжно облягає фігуру, з довгими рукавами й делікатним орнаментом на коміру та манжетах. Мій кремовий хімар акуратно приховує волосся і частину щік, залишаючи відкритими лише губи ніс та очі — дзеркала моєї душі, як він завжди казав.