Коли мовчання кричить

Щойно заснула моя крихітка Міріам. Я обережно поклала її в люльку і вирішила, що зараз випав хороший  шанс помити голову перед тим, як треба буде йти за Амірою, моєю старшенькою. Їй вже три, і вона саме у віці, коли все довкола її цікавить. Вона безкінечно розпитує про світ. Я радо відповідаю на її питання, але діти — це маленькі вампірята, які здебільшого  пожирають твій час. В мене їх двоє, меншій трохи більше року, і вона повністю залежить від мене. Але я люблю їх однаково, і не хочу жодну з них обділити увагою.

Заходжу на кухню і відкриваю холодильник. Повно овочів, фруктів. У нас є особиста кухарка, яка щодня готує три рази на день, але обід ще не приготували. Тому обираю йогурт, швиденько їм і прямую до ванної. Кидаю погляд у дзеркало — синці під очима свідчать про безсонні ночі. Останнім часом я мало їм, мало сплю, і, окрім як за донькою в садок і на прогулянку з ними обома, майже нікуди не виходжу.

Залишаю двері відчиненими, знімаю одяг. Так хочеться гарячої ванни з піною... Полежати у тиші. Але маю лише кілька хвилин — приймаю швидкий душ.

Ех, раніше ми з Насімом багато подорожували, гуляли. Він так хотів показати мені світ. Коли це змінилося? Я люблю своїх доньок, але хотіла б хоча б частково повернути ту частину себе, що мріяла, жила, дихала.

— Коли я стала  настільки замученою жінкою, що радію нагоді просто стати під душ? — тихо запитую себе.

Може, це покарання за те, що колись мені здавалося — діти це просто. Мама й дитина — ідеальна досконалість природи. Ті жіночки з візочками у парку видавалися такими спокійними. Коли народилася Аміра — було простіше. Але Міріам... Міріам змінила все. Вона з самого народження постійно плаче, часто прокидається. Саме з нею я пережила справжнє материнство: коліки, зуби, безсонні ночі.

Інколи плакала не лише Міріам, а й я — поруч із нею. Вона верещала так, що будила Аміру, і тоді вони обидві плакали. А я сиділа посеред ночі і не могла дати їм ради. А потім уставала й на автоматі робила чай з ромашкою, навіть якщо знала, що вже пізно щось заспокоювати. Навіть якщо й ковтка з нього не робила, вірила, що він має заспокоїти чи то мене, чи то їх.

— Я ж сильна, я впораюсь, — шепотіла сама собі, зовсім не вірячи в це.

Швиденько витираюсь рушником. Обираю світлу абаю з вишитими квітами на рукавах і подолі, вдягаю, розправляю складки, хоча вони лише уявні — одяг завжди випрасуваний до ідеалу.

Як не дивно, я швидко звикла до їхнього одягу. Він зручний, вільний. Але так і не звикла до патріархальності, що пронизує тут усе.

Іноді мені здається, що я акторка на сцені — гарно вбрана, із завченими репліками, усмішкою, але всередині втомлена до краю. Від усього. Від мовчання, від браку по справжньому близьких, або хоча б трохи щирих та чесних людей, від того, що кожна емоція має бути стриманою. Тут не плачуть прилюдно. Навіть діти ніби вчаться цьому з пелюшок. Та звісно не моя Міріам, в неї напевно українська душа. Це, мабуть, мало б мене потішити.

Мій чоловік мені й так багато дозволяє: не покриваю обличчя, лише голову і груди. Обираю в тон хімар. Він просив, але вибір — мій. І я обираю.

Ми так і не дійшли згоди щодо виховання дітей. Я хочу, щоб вони знали українську. Щоб пам’ятали, звідки їхня мати.

Я вже спізнююсь. Машина з водієм чекає. Складають візочок, кладуть у багажник. Наш новий водій з України, як і я. Ми не говоримо. Так краще — для нього і для мене.

Саджаю Міріам у дитяче крісло, сідаю поруч. За мною зачиняють двері. Він ховає очі, але вся його постать виражає повагу. Я звикла бачити цю холодну ввічливість.Та як мені бракує живого слова. Мами, подруг, просто когось, хто зрозуміє. Хочеться почути: «І я так мала», «Я теж кричала в подушку вночі». Але навколо всі — або зайняті, або далеко, або мовчать, бо тут або не заведено скаржитись, або в моєму оточені замало людей. У тих кого знаю ідеальні сім'ї, багато дітей, ідеальна картинка, навіть оку нема за що зачепитися.

Чоловік має велику родину — двоє братів і чотири сестри. Але останнім часом до них він ходить сам. Бо я залишаюсь із дітьми. Усе по графіку. Їжа, сон, прогулянка.

Коли повертаюсь — Насім уже вдома. Він рідко говорить про роботу, тільки натякає, що завжди зайнятий. Знаю одне: він заможний. Але моя частка у випадку розлучення — мізерна. Хоча я й не збираюся розлучатися. Я його люблю. І наш шлюб — через кохання.

Я зустрічаю його, як належить. Аміра стрибає біля нього, він бере її на руки, щось їй розповідає. Посміхається мені.

У такі моменти мені здається, що ми майже такі, як раніше. Майже...

— Як пройшов день? — питаю його. За п'ять років   ятдобре вивчила арабську, але шкодую, що забуваю рідну.

І мої діти... наші діти, поправляю себе, її, певно, не знатимуть. Мені шкода. Бо я любила українську. Вона була мовою моїх віршів. Іноді я ще щось пишу. В голові. Бо на папір немає ні сил, ні часу.

Вечеря. На столі риба. Їжі багато — надто багато. Але я не маю апетиту. Оце б маминого борщу... з салом та часником. Та між нами з мамою прірва — у кілометрах і в   релігії.

Знову плаче Міріам. Я беру її на руки, колихаю. Дивлюся на чоловіка. Він мрія багатьох. Високий, чорноокий, із віями, яким позаздрила б кожна. На мого чоловіка часто задивляються інші жінки, навіть одружені, навіть повністю покриті, а я удаю, що не помічаю. Бо я знаю його глибше, ніж зовнішність. Його короткі мовчання, різкі жести, терплячу тишу. Знаю, коли він втомлений, коли стримує злість, коли дивиться — і думає про щось своє, далеке від нас.

Він виделкою обережно відламує шматок кунафи, жує повільно не поспішаючи. Ретельний у всьому. Залишає недоїдене, відсуває тарілку. Слуги заходять, забирають зі столу. Швидкі, тихі, невидимі. 

Я хочу щось сказати. Запитати. Але мовчу. Бо знаю — буде порожня відповідь.

Він сам починає розмову:

— Моє життя, — каже, — ти ж не забула про візит до лікаря?

— Пам’ятаю, — посміхаюсь. Але мені страшно. — Я хвилююся…