Оповідання

1

Я думав, що нам вже кінець. Катруся, моя правнучка, ледве перебирала ніжками, а моторошне виття наближалося. Я не був певен, хто за нами женеться: вовкулаки, звичайні вовки, валькірії чи якісь мутанти, та мене це цікавило мало. Багато я віддав би за те, щоб бути років хоча б на сорок молодшим, бо у мої сто три шестирічну дівчинку на руках не понесеш. Тим паче з тією швидкістю, з якою ми мали рухатися.

Порятунок прийшов зовсім не з того боку, з якого можна було очікувати: у відчаї ми забігли до якоїсь печери, сподіваючись забарикадувати вхід зсередини і відразу ж за нами влетіли два вовкулаки з вишкіреними іклами, палаючими очима і піною довкола рота. Я інстинктивно закрив собою Катрусю, хоча розумів, що це її не врятує... І у цю мить пролунав звук, від якого навіть у вовкулак шерсть піднялася дибки: ми потривожили старого дракона. Дракони, особливо ті, що у літах, не мають звички щадити тих, хто натрапив на їхній сховок. Принаймні прецеденти невідомі. І те, що сталося потім, можна визначити лише як дивовижне везіння: ми були абсолютно знесилені, тому залишилися на місці, а наші переслідувачі спробували втекти, і дракон метрів за сто від печери їх наздогнав. Я чув, що у цих рептилій надзвичайно тонкий нюх, тож свою жертву вони вистежують без особливих проблем, тож ми у паніці задкували всередину печери, коли на порозі постала постать хазяїна. І якоїсь миті я зрозумів, що Катрусі поруч немає...

– Сюди! – прошепотіла моя мала звідкись знизу і схопила мене за ногу.

Я перечепився і простягнувся на увесь зріст. Це врятувало моє життя, бо саме у цей момент наді мною майнув полум’яний подих, який освітив печеру. І я побачив, куди поділася Катруся: печера мала ще один вихід, але цю вузьку і низьку щілину, певно, ніхто з попередніх жертв не бачив. Я перекотився і порачкував слідком за онукою. Дракон не відразу зрозумів, що сталося, і дихнув у щілину полум’ям тоді, коли ми з неї вже вибралися. По той бік щілини почулося сопіння і незадоволене бурчання: схоже, дракон відчув запах парочки сирих людей... Ми взялися за руки і покульгали по катакомбах, що відкрилися перед нами.

Було б дивно, якби ми зайшли далеко. Єдине, чого ми прагнули і що досить швидко знайшли – це вода. Катруся, напившись, відразу ж піднялася на ноги:

– Ходімо!

Я не хотів їй казати про свої сумніви щодо того, чи виберемося ми взагалі з цих катакомб, тож просто сів і сказав, що не можу більше йти.

– Не можеш більше, йди менше, – безапеляційно заявила Катруся. – Але ж ми не можемо тут лишатися!

– Можемо, можемо... – сумно посміхнувся я. – Переночуємо, відпочинемо, а завтра візьмемо з собою води і підемо...

– Я не зможу заснути без бабусиної казки! – раптом розревілася моя хоробра онука.

– Та розкажу я тобі казку, розкажу! Наприклад, про... про кого? – я й правда позабував всі казки, бо востаннє мені доводилося розказувати щось подібне своєму сину років шістдесят тому.

Катруся задумалася і врешті видала:

– Розкажи казку про зоряний час!

Я витріщився на неї, як равлик-павлик. Чесне слово, я ніколи не чув про таку казку.

– Ну, як це – не чув? Ти ж сам її недавно моєму тату розказував, пам’ятаєш? Ну, віршик, який починався так: „Хочете вірте, а хочете – ні, але не завжди на цій землі було стільки...”

Я був шокований:

– Дитино моя, де ти таке почула?

– Там, де ти розказував! Я в туалеті сиділа, коли ви з татом матюкалися, бо водяний порвав сітки!

Ну, що ж, доведеться розказати їй цю історію. Врешті, може це її останній шанс почути про зоряний час людства...

– Дуже давно, приблизно років шістдесят тому, люди жили зовсім по-іншому. Вони не ховалися у лісових хащах і печерах, а мали гарні і світлі квартири... Діти ходили до школи, де їх навчали читати та писати, рахувати...

– Навіщо? – здивувалася Катруся.

– Тому що людство накопичувало величезний досвід і все записували на випадок, якщо комусь ці знання будуть потрібні. А ще люди писали листи, і повідомляли друзям про свої новини, радощі і проблеми... Коротше кажучи, всі ці знання були дуже корисні. А я працював в одній дуже поважній установі, був професором, тобто людиною дуже розумною, чиєю роботою було накопичувати і передавати знання...

– І ти не ходив ні на полювання, ні по гриби, ні ловити рибу?

– Я вчив молодих людей, і за це мав досить їжі, міг їздити на транспорті (це такі залізні коні), у мене було тепле і світле житло. Коли я хотів, у мене вдома навіть вночі було світло, як вдень. Ми мали багато різноманітного одягу, часто його прали і купували новий, не тому, що старий порвався, а просто тому, що побачили щось краще...

Я ще довго розказував Катрусі про реалії нашого колишнього життя, доки вона не заснула. І мені стало надзвичайно прикро, що ця дитина нічого цього не побачить на власні очі. Ще гірше, що я навіть опосередковано причетний до цього.

Я був викладачем в ІАІА. Це скорочена назва Інституту алогічних та ірраціональних алгоритмів. Наш інститут був порівняно молодим, бо досить довго в дива ніхто не вірив, то як же їх можна було вивчати? Але люди надто цікаві, і врешті їхня цікавість дісталася і до того, у що досі їм слабо вірилося. А того року ми мали випустити перший випуск студентів за спеціальністю „Чудотворець”. Я був куратором курсу. І був у нас дуже талановитий, але напрочуд лінивий студент. Я читав у них практику чудотворення, і оскільки він дістав мене до живого своїми регулярними прогулами, я задав йому особливе завдання для заліку. Він мусив не повторити якесь відоме диво, а вигадати і втілити у життя власне. Це, погодьтеся, куди складніше, ніж просто походити по воді чи оживити покійника.