Інтерлюдія 3

Залишається тільки чекати

— Цікавий спосіб, не знаходиш? — спитав Червоний Воїн у Білої Чарівниці.

На цей раз за людьми вони спостерігали з комфортом, сидячи в кріслах перед великим дзеркалом.

Крісла та дзеркало стояли у великій світлій кімнаті. Власне, крім цього дзеркала, що зайняло половину однієї зі стін, у кімнаті нічого не було. Крісла Жовта Плетельниця створила рухом руки. А творити ще й столик із напоями гордо відмовилася, хоча Воїн попросив жартома. Та й сідати у крісло господиня не захотіла. Залишилася стояти трохи осторонь гостей і приділяла більше уваги тому, що відбувається за вікном, ніж дзеркалу.

— Цікавий, — підтвердила Чародійка. — Але нам туди ходу немає, дуже вросли. Це буде все одно, що змішати два настільки не схожі світи. І собі нашкодимо і їм. Боюся, туди не слід ходити навіть нашій господині, хоч вона й молодша. Та навіть Фіолетовому Вартовому вже не варто намагатися.

— А молодші? — спитала Плетельниця, відірвавшись від гарних хмар за вікном.

— Молодшим все ще можна, не турбуйся. І гінців ми зможемо відправити, якщо справді знадобиться. І твою волю передати. Та навіть ув'язнену в річ силу. Хоча я впевнена, що не знадобиться, — спокійно сказала Чародійка. — Що менше тримаєш у руках сили світу, то безпечніше. Хоча затримуватись у тому дивному світі, через який вони підуть, навіть людям не варто. Але гадаю, господарі про це знають і в таємниці не тримають.

Плетельниця кивнула і знову стала дивитися на хмари.

Воїн хмикнув, відірвав погляд від дзеркала, яке демонструвало з якою побоюванням хоробрі «охоронці» йдуть слідом за донькою голови Дому Стрижів у портал, що відкрився на порожньому місці. Глянув на Плетельницю, задумливо посміхнувся і тільки після цього заговорив:

— Це найкращий із виходів. Вирушати самим у чужий світ — дуже погана ідея. Навіть якщо підемо цією нестабільною ниточкою. Там є й свої боги, хай навіть не такі, як ми. І нам доведеться просити спочатку у них. А їх може бути безліч. І не факт, що нам погодяться допомогти. А якщо не погодяться, то можуть почати нам заважати.

— Я розумію, — сказала Плетельниця, обернувшись до дзеркала і дивлячись на те, як у тимчасовий портал, що веде в світ, що не підходить людям, заходить великий, пісочного кольору кіт, на прощання, махнувши кінчиком хвоста. І варто було цьому хвосту зникнути, як зник і портал, наче його й не було. — Але спробую попросити. Я не настільки горда, щоб не просити допомоги. І не настільки жадібна, щоб боятися боргів.

Біла Чарівниця знизала плечима і видихнула. Саме їй довелося витратити сили, щоб приховати від тих, хто вирішив відправити людей в інший світ, одне просте запитання: а як вони повернуться назад, якщо раптом їх не захочуть доброю волею провести?

Це питання її зусиллями жодного разу нікому не спало на думку. Але, напевно, до нього додумаються тепер, коли Біла перестала його ховати. І люди можуть дуже здивуватися. А в тому іншому світі виявити, що питання від них сховали, якщо хтось здогадається сходити до фахівців. Хороших фахівців, раз вони зуміли помітити втручання Жовтої Плетельниці.

Втім, тепер це було неважливо.

Важливо, що з'явився шанс не влаштовувати чергову Велику Війну. Після якої доведеться в черговий раз тримати світ на своїх плечах, дивитись на загибель безлічі людей і надто молодих богів, а потім століттями, по крихтах, відроджувати все те, що було знищено. Повторення цього досвіду нікому не хотілося.

Тому довелося шукати іншу можливість. Шукати допомогу, хай і в іншому світі.

Бо замкнути — виявилося не найкращою ідеєю. Ті запори вже ледве тримають, мабуть, там стало надто багато стримуваної ними сили.

Але час ще був. На цю іншу можливість.

І тепер залишалося лише чекати. Вплинути вони більше ні на що не могли. Не могли ні сховати, ні направити, ні підказати, ні стримати.

Втім, у тому світі люди якось вижили без усього цього.

Тож і гості, напевно, виживуть.

А там вони, напевно, повернуться. І можна буде нарешті підказати, провести та показати. Тим більше, людина, яка вміє перетворюватися на кота, темною силою і так уже зацікавилася.