18 (2)

До лікарки душ Нелла сходити погодилася, хоч і зі скрипом. Назва професії не дуже сподобалася, якщо чесно. Бо коли говорять про лікування душ, то лікують насправді голову.

Лікарка виявилася дуже молодою і дуже симпатичною дівчиною. Знайомою Лоста. Причому досить близькою для того, щоб безтурботно поцілувати його в колючу щоку і почати розпитувати, як у нього справи з побутівкою. А він у відповідь похвалився, що вкотре з'явився перед цілим натовпом голяка, але його це вже навіть не схвилювало. Мабуть звик.

Неллі дівчина вручила теплий напій, що приємно пахнув травами і чимось кисло-солодким. Трохи поспостерігала, як вона п'є, ввічливо усміхаючись. А потім почала ставити запитання. Зовсім не особисті та не здатні підвести до якоїсь таємниці. Просто питання, які запросто ставила б подружка. Про те, де Нелла взяла такі чудові сережки, про сонячний день, про недоліки характеру одного котика і навіть про його статі. І Неллі чомусь стало спокійно. Вона не помітила, як проговорила з цією дівчиною про дрібниці майже дві години. І говорила б далі, якби не зазирала її зовсім юна помічниця та учениця в одному обличчі, і не повідомила, що прийшла якась Мілала.

— І що? — спитав котик, який терпляче слухав жіночу розмову.

— Замкнутість. Звичка тримати в собі почуття, поки вони не починають вихлюпуватися через край, а як ти маєш розуміти, виплескуються погані емоції, коли зовсім припирає. Гарні тримати у собі набагато простіше. Це розхитує психіку, але нічого критичного немає. Просто дівчині не завадить бодай іноді просто радіти. Хоча б наодинці з собою, якщо з якоїсь причини не може радіти різній дурні на людях.

Котик серйозно кивнув.

— А фокусування? — запитала Нелла те, що її найбільше непокоїло.

— Воно без чіткого спрямування було, — задумливо сказала лікарка душ. — Інакше була б зацикленість на чомусь, адже воно так просто не минає. Схоже, наче… хм, знаєш, найбільше схоже на мою роботу, просто досить невмілу. Може, хтось намагався кудись її направити, відвести від чогось небезпечного або, навпаки, до чогось підвести. Просто не зміг вчасно зупинитись. Або не знав, що треба зупинитися, інакше мимоволі отримаєш стійке фокусування незрозуміло на чому.

— Ага, чарівно, — сказав Лост. — Знаєш, чапля, варіант з тим, що тебе хотіли видати заміж, все ймовірніше. Підсунули б вчасно нареченого і все.

— Не думаю, щоб вирішити, що це вийде, треба бути зовсім невмілим фокусувальником, — сказала душа лікарка.

— А вмілих там немає, — сказав Лост. — Просто колись жив якийсь геній, створив якийсь артефакт, а тепер нащадки користуються ним, абияк, слабо розуміючи, що роблять. Бо й половину записів генія втратили. І в тонкощах не те щоб не розбираються, а навіть не намагаються розібратися. Просто вірять, що артефакт зробить усе, як треба.

— Чудові люди, — тільки й сказала лікарка душ, на чому розпрощалася.

Після лікарки Лост купив обіцяний амулет, який захищав від ментального впливу — простеньку на вигляд овальну пластину, начебто мідну. Навіть якихось символів чи малюнків на ній не було. Просто шматочок металу з дірочкою, щоб шнурок просмикнути.

Нелла про амулети, якщо чесно, була кращої думки.

А ось Ваню та їжачків умовляти довго не знадобилося, вони з радістю поділилися енергією та допомогли котику відкрити портал у світ бджоловів, через який можна було піти далі і нарешті потрапити додому.

***

Марук невдоволено дивився на дивного хлопця, який загорівся бажанням вчитися саме у Шелеста. Сам Шелест дивився на цього типу, як на ідіота, і вже навіть не намагався пояснити, що у будь-якому разі вчити його не збирається.

Гаразд, місцеві звичаї дозволяють таким типам безкарно нав'язуватися, і відмовити в учнівстві не можна. Але учити вони не змушували. Головне учнів не проганяти, і звичай дотримано.

І сердився Марук зовсім не через те, що хтось вирішив нав'язатися Шелесту в учні. Він сердився, що його банально провели. Адже якби цей тип не кинув Шелесту виклик, скориставшись правом мисливця на наречену, його не підпустили б досить близько, щоб можна було впасти на коліна і вимагати учнівства. А навіщо йому це знадобилося? Точно не через невідомі знання. Хтось підіслав шпигуна, бо дізнався про Яструбів, які побували в гостях.

Загалом, знання цьому учню були непотрібні.

Його, звичайно, можна було банально відправити на той світ, скориставшись правом вчителя видавати учням непосильні для них завдання. Але, по-перше, демони його знають, на що він насправді здатний. А по-друге, Шелесту було начхати на місцеві традиції зі знищення непотрібних учнів. Він вважав, що дарма цей тип все затіяв. Бо затримуватись у Домі Стрижів він не збирався. А шпигувати в Школі Стихій цей тип міг скільки завгодно. Навряд воно чимось йому допоможе.

Радувати його, що Томія з чоловіком збирається мало не негайно повернутися у світ, з якого прийшли, ніхто й не подумав. Сюрприз хотіли зробити.

— Як тебе хоч звати? — спитав Шелест

— Даріє, — відповів учень і зобразив обличчям суміш відданості, очікування, захоплення та хорошої дози дурості.

— Ага, приємно познайомитись, — сказав Шелест. — Марук, я можу йому будь-яке завдання дати?

— Будь-яке, — підтвердив голова Дому.

— От і добре. Думаю, я маю чим його зайняти на найближчі шість років. Може, ще й захопиться.

Даріє продовжив зображати захоплення і відсутність розуму, і Шелест подумки махнув на нього рукою. Та хай шпигує собі скільки влізе. Ага, у Школі нехай і шпигує. Якщо зайнятися більше не буде чим. Повернутись додому, щоб нашпигованим поділитися з начальством, він все одно не зможе. Навіть цікаво, як швидко він це зрозуміє і що зробить?

— А Томія не повернулася? — спитав Шелест.

А то мало що? Раптом її знову викрали. Хоча як хтось зміг би це зробити тихо і непомітно, коли вона не спить, Шелест уявляв слабо.

— Повернулася. Вона гуляла, ходила в гості до подруги в Строкатому кварталі, їжака їй показувала і вмовляла вирушити в інший світ. Може, навіть вмовила, — невдоволено сказав Марук.