6. Небезпека

В неділю, коли Ніка тільки заснула після довгої ночі роздумів, її розбудив телефон. Це був Стас.

- Привіт, Ніко! Я знайшов! – Голос Станіслава звучав радісно.

- Що знайшов? – Сонно спитала дівчина.

- Нам путівку до Хорватії. У вівторок можна летіти. Це гарячий тур, за дуже вигідну ціну обіцяють чудовий відпочинок. Якраз завтра підлаштуємо роботу, а післязавтра ввечері будемо далеко звідси. Ти задоволена?

- Так. Але я хочу спати. – Ніка поклала слухавку і вкрилась з головою.

     Та сон минув. Натомість темними хмарами насунули заплутані думки. І для чого їй їхати у Хорватію? Щоб там випадково зустріти Романа з молодою дружиною та спостерігати за їхнім щастям? Та й зустріти їх у чужій країні у Ніка немає шансів, бо навіть у своєму місті таке нечасто трапиться. Вона ніколи не була в Хорватії, хоча чула про неї багато. Але знайомитись із цією країною, гуляючи зі Стасом, їй не хотілось. Потрібно відмінити поїздку. Вона зателефонує Стасу, але спершу поспить. І сон знову здолав її. Ніці приснилась Хорватія. Поряд із неї був не Стас, а Роман. Вони прогулювались по узбережжю, його рука міцно тримала її, і відчуття щастя переповнювало Ніку. Потім вони пили каву на маленькій терасі в старому місті, де вулички тонули в ароматах квітів і свіжого хліба. Роман дивився на неї закоханими очима…

     Але в якийсь момент Ніка відчула щось дивне. Здавалося, ніби він стає якимсь нереальним. Вона протягла до нього руку, але він вже був трохи далі, і його обличчя почало ставати нечітким. Вона намагалася втримати його, але чим більше вона тяглася до нього, тим більше він віддалявся.

     Ніка прокинулася з відчуттям порожнечі всередині. Вона піднялася з ліжка і підійшла до вікна. Місто за вікном виглядало знайомим, але водночас таким далеким. Всі ці люди жили своїм життям, їм зовсім було байдуже, що життя Ніки ламається на тисячі кусочків. Вона відійшла від вікна. Сіла на ліжку. У кімнаті було гаряче, важке повітря не давало дихати. Ніка глибоко вдихнула, але полегшення не відчула. Їй потрібне ковток свіжого повітря. Ковток солоного морського бризу.

    Сонце повільно опускалось за обрій, та люди не поспішають залишати пляж, продовжуючи тішитися теплим бризом моря. Оминаючи гамірний пляж, Ніка тихо йшла далі, в сторону скель, насолоджуючись спокоєм. Вітрець лагідно грався з її волоссям, а ледь помітні хвилі, немов втомлені від довгого дня, обережно котилися до берега, створюючи м’який шурхіт. Ніка спостерігала, як сонце повільно сховалось за горизонтом, залишаючи небо в переливах рожевих та пурпурових відтінків.

     Ідучи далі, вона помітила вже знайомий великий камінь, що виступав з піску. Дівчина підійшла до нього, і, без роздумів, сіла. Морська гладь була неймовірно спокійною, вода відбивала кожен промінь сонця, здавалось, тисячі маленьких вогників  танцювали на поверхні. Небо над морем стало поступово темніти. Та Ніка цього не помічала. Вона дивилась на морську гладь, а бачила пишне весілля. Чула веселі вигуки гостей, бачила красиву наречену і нареченого, що ніжно обіймав кохану. Раз за разом лунав вигук: «Гірко!». Шампанське ріками розливалось по бокалах, а наречені цілувались. Їхній перший танець, він обіймає її за стан, щось ніжно шепче на вушко… І вже дуже скоро у них буде перша ніч… Вона стануть одним цілим і любитимуть одне одного все своє життя. Ох, як же гірко це усвідомлювати для Ніки! Краще б вона ніколи сюди не приходила б. Краще б не було б тоді грози. Краще б бігла вона у другий бік, коли почався дощ. А так… Як же важко на серці!

      Дівчина засиділася на камені допізна. Вітер стих, а море здавалося зануреним у сон. Нічне небо над нею було зоряне, місяць м'яко освітлював берег, і ніщо не нагадувало про наближення грози. А їй так хотілось грози! Могутньої, величної, що змиє все на своєму шляху. Нехай дме шалений вітер, оглушливо лунає грім, а блискавки стикаються із землею! Хай хвилі б’ються об берег з безперервним гуркотом, мов тисячі барабанів! Усі звуки нехай зливаються в одне: рев грому, шум хвиль, шурхіт вітру, і безперервний, розкотистий шум дощу, аби тільки заглушити цей нестерпний біль у її серці. Натомість вона мала тишу. Хвилі м’яко котяться до берега, звучать ледь чутно, наче шепіт вітру. Спокій і безмежжя ночі зливаються з безкраїм морем. Здавалось, що час зупинився. Серце Ніки наповнювалось відчуттям смутку і навіть море не здатне розрадити її. Вона не знала котра година, та й знати цього їй не хотілось. Потрібно було повертатись до міста. До міста, де вона приречена на самотність, навіть, якщо продовжить зустрічатись із Стасом. Але йти туди зовсім не хотілось. Вона пішла в інший бік – до скель. Скелі виглядали красиво і велично під місячним світлом, їхні обриси здавалися загадковими. Ніка піднялась вгору. До їхньої печери. Її і Чарівного Незнайомця. Нехай він назавжди пішов із її життя, але це місце тепер буде належати тільки їм. І він ніколи не розкаже про це своїй дружині. Він не зможе. В цьому Ніка була впевнена. Як і в тому, що в цієї ночі після грози вони обоє були тут щасливі. Він заховав її тут від дощу, тут їй було затишно і тепло. Зараз дощу немає, в печері пусто, холодно і темно. Як і на душі у Ніки…

    Раптом Ніка вловила ледь чутний звук, який долинав з-за темних шпарин в глибині печери. Ніка  зосередилася. Її очі звикали до темряви, і вона побачила якийсь рух у закутку печери. Хтось, чи щось, приховувалося в тіні. Можливо, це була просто ілюзія, але щось їй підказувало, що це може бути небезпечно. Ніка постояла кілька секунд, а потім зробила крок назад, її серце билося так, ніби хотіло вирватися з грудей. Раптом темна постать визирнула з-за каменів, і страх ще більше охопив Ніку. Вона вже чітко побачила силует чоловіка. Він стояв за метрів десять, спостерігаючи за нею. Погляд його був холодним і пильним, а у його руках щось блищало, і дівчина зрозуміла, що це був ніж. Ніка відчула, як її шкіру пройняло морозом. Вона була сама і розуміла, що кожна секунда могла стати вирішальною. Мовчки, зібравши всю свою волю, вона почала повільно ступати назад. Дівчина знала, що сама не зможе протистояти йому, тому вибір був очевидний — втекти. Вона не мала часу на роздуми. Різко обернувшись, вона побігла вниз. Вона бігла, а серце билося так швидко, що здавалося, ось-ось вискочить з грудей. Вона озирнулася і знову  побачила темну постать. Знову побігла, її ноги неначе важчали з кожним кроком. Вона майже досягла берега, але зачепилась за камінь у траві і впала. Відчула біль у коліні, але швидко підвелась і побігла далі. Та її переслідувач був зовсім близько. Ще кілька мить і він схопить її… Сили покидали Ніку. І ось коли здавалось, що немає вже сил тікати, і серце готове зупинитись від напруги, раптом почувся гучний гавкіт.