Казанська

Цю коротку розповідь я присвячую своїм батькам. Знаю, що вони прочитають її тому пишу те, що іноді важко сказати. Я дякую Богу, що ви в мене є. Про кращих батьків годі й мріяти. Знаю, що Ви за нас хвилюєтесь і не спите ночами, роздумуючи про нашу долю, життя, вдачу. Хочу сказати, не шкодуйте за втраченим. Бо втрачене несе за собою щось нове і світле. Але для того, щоб побачити нові можливості, потрібно відпускати минуле. Я дуже сильно вас люблю і щаслива, що маю можливість вам це сказати. Маю можливість подзвонити, побачити й обняти, хоч і рідко.

...

— Мамочко, заспокойся. Скажи нормально, я нічого не розумію. Що сталося?!
— Нема хати... нашої нема.... все горить... Господи....
— Мамо…— у відповідь тиша, — Мамо? Ало, мамо?!
— Тут я.
— Я не розумію, —в голові жахливі картини, сироти по шкірі й розгубленість, бо я взагалі не розумію, як допомогти, що сказати, як втішити.
— КАБ на вулицю нашу прилетів, і не тільки на нашу. Нема більше хати та й села нема.

Крізь зачинене вікно сюрчав цвіркун. Що йому не мнеться? Ще до темноти далеко, а він все не заспокоїться. Ще й так голосно, що закривши вікно, все одно його чутно. На нього можна було б і не звертати уваги або ж насолоджуватися теплим травневим вечором. Але щось неспокійне ворушилося всередині, не давало покою. Передчуття? Чи просто нервовість, бо зовсім скоро зустріч з майбутніми сватами. На сьогодні маємо запрошення на вечерю. Чи не тому так стискається серце нервово? Чи то вже роки даються взнаки? Все ж таки вже не молоді. Син у нас пізній, тож воно і зрозуміло. Ще й молодість була не з легких. На наш вік і на дитинство наших дітей припала війна. Ми багато чого пережили, іноді й згадувати не хочеться. Але хіба наші спогади нас питають, коли їм до нас навідуватися? Тож раз за разом, наривають і ниють старі рани, а разом з ними приходять хвилі болю і ненависті. Але ми все пережили, хоча здавалося, що то кінець. З усім впоралися, тому гнати геть треба смуток і вірити в краще. Тим паче що два люблячих серця знайшли один одного.

На ґанку зустрічають привітні господарі. Катерина оглядалася, відмічаючи порядок і гармонію на подвір'ї, в будинку і в сім'ї майбутніх родичів, адже її кровиночка, синочок, буде жити з їх дочкою. Чи навчили батьки свою дитину порядку? Чи буде так любити й тулитися до її сина, як зараз мати до батька тулиться? Стільки питань і страхів, що голова йде обертом. Свати гарні люди, привітні, охайні, добрі, і радісні. По обличчях помітно, що нелегке життя мали, але разом пройшли крізь всі труднощі.
Запросили до столу. Готували, як на весілля. Чого тільки на тому столі не було? Очі розбігалися. Катерина і не знала на що дивитися чи на стіл, чи оглядати будинок.

— Зараз повечеряємо, потім проведу екскурсію, — здогадалася сваха. Та очі вихопили ікону Божої Матері на стіні. І більше вже ні на що не можна їх було відвести.
Велика, вишита бісером і у дерев'яній рамці. Трохи сумно Казанська Божа Матір дивилася на Катерину, немов розуміла усі почуття, що роздирали зараз душу і пам'ять.
— Катеринко, що сталося? Вам зле? — Крізь закладені вуха лунало поряд, та відповісти не було сил. Ноги несли до тієї ікони самі, руки ніжно пестили рамку, відмічаючи шорсткість та згадуючи ті руки, що ту рамку робили й ті очі, що в бісер в той вглядалися вишиваючи.
— Звідки вона у Вас, — хрипло від хвилювання запитала жінка, не помічаючи здивовані та схвильовані обличчя господарів
— Чоловік з війни привіз.
— Не зміг пройти повз. Вона на руїнах лежала. Скло було розбите, а все інше ціленьке і майже не пошкоджене. — Додав сват.
— Вона вас так схвилювала. Катерино, ми можемо Вам її подарувати, якщо так сподобалася, — перевівши на чоловіка погляд і отримавши схвальний кивок, сказала мати майбутньої невістки.
— Подаруйте її нашим дітям. Вона не просто так вціліла, — зі сльозами сказала жінка.
— Що у Вас тут трапилося?! — Пролунало стурбоване від дверей.
 Молодь шумно ввалилася в кімнату і помітивши напруження, що висіло в повітрі, звернулися до батьків.
— Синку, — відповила жінка, — цю ікону вишила твоя бабуся, а рамку робив дідусь. Дякую, що врятували її, — звернулася до батьків дівчини та сльози щастя, з гіркотою смутку все ж покотилися по щоках.