Казанова у Львові

На волосині від провалу

Допивши вино, Джакомо Казанова поставив порожній келих на срібну тацю лакея і неквапливо рушив у бік бокової галереї, маючи намір ще раз оглянути те саме місце, де розігралася головна драма вечора. У напівтемному переході між бальною залою та парадними сходами, освітленому лише тьмяним полум’ям настінних жирандолей, він мало не зіткнувся віч-на-віч із графом Потоцьким.

Потоцький вигулькнув із бічного коридору надто рвучко, зовсім не з тією  вальяжною ходою, яка личила б вельможі на светському рауті. Побачивши перед собою венеційця, граф на мить завмер, немов людина, яку заскочили на місці злочину. Його погляд — насторожений, колючий і сповнений якоїсь прихованої напруги — ковзнув по обличчю Казанови, затримався на його руках, а потім миттєво сховався за маскою натягнутої неприродної ввічливості.

— А, кавалер де Сенгаль… — сухо кивнув Потоцький, ледь помітно нахмурившись і ступаючи вбік, щоб розминутися. — Яка несподівана зустріч у цьому тихому кутку. Сподіваюся, львівська гостинність не дає вам нудьгувати?

— Анітрохи, пане графе, — м’яко й мелодійно відповів Казанова, схиляючись у бездоганному, трохи театральному поклоні, хоча його гострі, проникливі очі вже встигли зафіксувати кожну деталь. — Навпаки, сьогоднішній вечір багатий на несподіванки, гідні найкращих венеційських п’єс.

Потоцький лише стиснув губи, не ставши підтримувати розмову, і швидким кроком зник у дверях бальної зали.

Казанова ще кілька секунд дивився йому вслід, задумливо погладжуючи підборіддя. Досвідчений спостерігач, він одразу вловив фальш. Потоцький дивився на нього не просто зі звичним для місцевих магнатів холодним гонором — у його очах промайнуло щире гарячкове полегшення, змішане з тривогою людини, яка щойно ледве встигла замести сліди. Але які саме сліди?

Розгадка ж була зовсім поруч — за важкими оксамитовими портьєрами бічного коридору, де ще хвилину тому завмер переляканий хлопчик-паж у лівреї, міцно стискаючи в кулаці срібну монету та складений утричі аркуш паперу.

Справа в тому, що весь план змовників тримався на тонкій підступній пастці: у той час як Констанція справді отримала послання від венеційця, сам Казанова теж мав отримати відповідь — фальшиву записку, написану підробленим жіночим почерком нібито від імені Констанції, із пристрасним запрошенням на таємне побачення в зимовому саду опівночі. Саме туди Потоцький і Рудницький планували привести свідків, аби застукати пару на гарячому.

Хлопчик-посильний уже пробирався крізь натовп гостей, вишукуючи очима венеційського шевальє, коли Потоцький кинувся навперейми. Граф ледве встиг перехопити малого буквально за кілька кроків від Казанови.

Схопивши пажа за комір і затягнувши за портьєру, Потоцький без жодних пояснень вирвав у нього з рук папірець, тицьнув іще один золотий дукат за мовчання і шиплячим шепотом наказав негайно зникнути з очей.

Стоячи там у темряві й переводячи подих, Потоцький із холодним потом на спині усвідомив, на волосині від якого провалу щойно опинився. Якби цей хлопчисько встиг передати записку бодай на хвилину раніше, вся їхня з Владиславом гра розсипалася б на порох із гучним скандалом. Адже Констанція вже покинула палац, і її раптовий від’їзд знав увесь Львів. Якби Казанова розгорнув послання, у якому «наречена графа Рудницького» благає його прийти на нічне побачення до саду саме тоді, коли її непритомну винесли до карети, хитрий італієць у ту ж мить збагнув би, що його намагалися підставити.

Потоцький зім’яв небезпечний папірець у кишені камзола й вийшов у коридор — саме в ту секунду, коли там з’явився сам Джакомо Казанова.  Пастка так і не спрацювала 
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше