Зимовий світанок лише почав забарвлювати львівські дахи у блідо-рожеві тони, а Констанція вже не спала. Важка тривожна ніч після вчорашнього рауту не принесла ані полегшення, ані спокою. Лежачи на високих пухових подушках під балдахіном, вона вдивлялася в різьблену стелю своєї спальні, а в голові знову й знову прокручувалися кожне слово, кожен крижаний погляд і кожен крок графа Владислава Рудницького.
Найболючішим було навіть не приниження в галереї й не її власна непритомність. Найсильніше її зачепило те, як безжально й холодно він її знецінив.
Констанція з дитинства звикла бути центром будь-якого товариства. Вона знала знала ціну своїй вроді, шляхетному походженню й гострому розуму. Чоловіки звикли падати до її ніг, ловити кожен її погляд, змагатися за право подати їй руку чи провести до танцю. До приїзду Казанови так поводився і сам Владислав — стриманий, поважний магнат виявляв до неї щиру, гідну її статусу увагу, дивився з прихованим захопленням, і Констанція була цілком упевнена, що цей гордий вельможа вже лежить біля її ніг, готовий виконати будь-яку примху.
Та вчорашній вечір перевернув усе з ніг на голову. Його крижана відстороненість, зневага, з якою він змусив її чекати в галереї, мов прохачку, і цей нищівний погляд, у якому не залишилося ані краплі колишнього замилування, вдарили по її жіночому самолюбству в саму серцевину. Її відкинули. Їй дали зрозуміти, що вона не єдина й не незамінна.
І дивна, майже незбагненна річ сталася в її душі: уся її гордовита гра з Джакомо Казановою в одну мить втратила будь-який смак і сенс.
Ще вчора увага славетного венеційця, про якого гуділа вся Європа, лестила її марнославству. Побачити біля своїх ніг легендарного спокусника, змусити його схилити коліна перед неприступною львівською красунею — це здавалося найвищим тріумфом, здатним піднести її на вершину світського Олімпу, немов справжню імператрицю. Та зараз цей омріяний трофей раптом здався дрібним, порожнім і навіть смішним. Усі гучні жести італійця відійшли на дальній план, потьмяніли перед однією-єдиною думкою: чому Владислав Рудницький дивився на неї так, ніби вона для нього порожнє місце?
До болісної образи домішувався і холодний страх. Вона раптом із моторошною ясністю збагнула, наскільки близько підійшла до прірви. Рудницький уже прямо звинуватив її у таємних інтригах із Казановою.
Раптом Констанція завмерла, широко розплющивши очі. Записка! Та сама таємна записка з брудно-рожевою печаткою, яку вона так і не встигла прочитати в будуарі через появу графині Жевуської!
Вона зірвалася з ліжка, накинула на плечі теплий шовковий шлафрок і босоніж кинулася до крісла, куди покоївка вночі поклала її вечірню сукню. Тремтячими пальцями Констанція намацала потаємну кишеню серед пишних спідниць і витягла зім’ятий трикутник паперу.
Сівши на низьку канапку біля каміна, де вже весело тріщали ранкові поліна, розпалені слугами, вона зламала залишки воскової печатки й розгорнула аркуш. Очі миттю вихопили знайомий вишуканий, розмашистий почерк і витончений підпис у самому низу: «Ваш відданий слуга, кавалер де Сенгаль».
Серце Констанції стиснулося від гострої паніки. Вона навіть не стала читати жодного рядка — не захотіла знати, які саме спокусливі слова, обіцянки чи запрошення на таємне побачення вивів там славетний венецієць. Кожна літера на цьому папері зараз здавалася їй отрутою, доказом її власної легковажності, яка ледь не коштувала їй усього.
Різким рішучим рухом вона зім’яла аркуш у тугу грудку і без найменшого жалю жбурнула його просто в розпечене полум’я каміна.
Констанція нерухомо дивилася, як дорогий папір миттєво спалахнув яскравим вогнем, скрутився й за кілька секунд перетворився на легкий сірий попіл. Разом із цим попелом згорала і її небезпечна, безрозсудна гра. Тепер перед нею стояло лише одне завдання: зрозуміти, як повернути собі повагу графа Рудницького — і змусити цього гордого чоловіка знову подивитися на неї так, як він дивився раніше.
#811 в Жіночий роман
#2985 в Любовні романи
#87 в Історичний любовний роман
Відредаговано: 20.11.2026