.
Зробивши ще один повільний ковток старого коньяку, граф Владислав Рудницький примружив очі, вдивляючись у танцюючі язики полум’я. Поступово п’янкий туман, викликаний спогадами про її близькість у галереї, почав розсіюватися, поступаючись місцем звичному для нього холодному безжальному аналізу. Зрештою, він був не юним романтиком, здатним втратити голову від жіночих сліз, а досвідченим магнатом і стратегом, звиклий прораховувати кожен хід на кілька кроків уперед.
Якщо відкинути емоції і тверезо оцінити те, що сталося в галереї, картина виглядала зовсім не на користь Констанції.
Адже вона жодним словом не зізналася йому в теплих почуттях. Не сказала, що кохає його чи прагне цього союзу серцем. Уся її палка промова зводилася лише до розгублених спроб виправдатися та перекласти провину на його власну холодність. А найголовніше — вона зблідла, розридалася і знепритомніла саме тієї миті, коли він прямо назвав ім’я Казанови. «Отже, я влучив у саму ціль, — похмуро подумав Владислав, стискаючи в пальцях стовбур порцелянової люльки. — Якби за нею не було жодної провини, вона б лише гордо посміялася з моїх підозр. Така нестримана реакція означає одне: я зачепив її за живе».
Думка про те, щоб повести під вінець жінку, яка напередодні весілля плете таємні інтриги з заїжджим італійцем, знову обпекла його самолюбство розпеченим залізом. Навіть якщо між ними не дійшло до відвертого гріха і застукати їх на гарячому не вдалося, сама її гра на очах у всього Львова принижувала його чоловічу гідність. Владислав надто добре знав уїдливу вдачу місцевої шляхти: ще трохи, і за його спиною почнуть пошепки сміятися, мовляв, могутній Рудницький купує собі дружину за гроші, поки та дарує свої посмішки й таємні погляди венеційському пройдисвіту.
У пам’яті спливли принизливі подробиці останніх днів. Квіти, надіслані Казановою, Констанція прийняла прихильно й без жодних заперечень. А ось його, Рудницького, безцінного арабського скакуна — дар, гідний королеви, — вона гордо відкинула, ще й приперчила відмову прозорим натяком на шлюб!
Владислав гірко, без тіні веселощів хмикнув, відчуваючи, як у грудях знову закипає досада на самого себе. Вперше за багато років він сам себе перехитрив і загнав у пастку, дозволивши зачепленому его керувати його вчинками. Не варто було взагалі дарувати того клятого коня!
Адже, якщо бути чесним перед самим собою, цей розкішний демонстративний жест на весь Львів призначався не стільки для самої Констанції, скільки для Джакомо Казанови. Рудницького неабияк зачіпало за живе те, як усе львівське товариство раптом закрутилося навколо цього заїжджого іноземця, ловлячи кожне його слово й захоплюючись його сумнівними походеньками. Хто він такий, зрештою? Мандрівний авантюрист без роду, землі й справжнього титулу! І те, що найвродливіша і найбажаніша жінка міста виявляла інтерес до цього блазня, стало викликом для самого Владислава — господаря краю, чиє слово важило більше за всі венеційські вигадки разом узяті. Він хотів одним королівським жестом затьмарити суперника, показати всім, кому насправді належить першість у цьому місті — і в підсумку сам потрапив на гачок, змушений робити пропозицію, щоб урятувати обличчя.
Ні, падати на коліна перед Констанцією чи просити в неї вибачення він точно не збирався. Як би сильно не тягнуло його до неї як до жінки, як би не бентежила уяву її краса, стати посміховиськом і ввійти в цей шлюб на правах обдуреного нареченого він не дозволить.
Владислав повільно випустив хмаринку ароматного диму й холодно примружився. Потрібно було знайти вихід — тонкий, вивірений і бездоганний. Вихід, який дозволить йому і не втратити цю жінку, і водночас поставити її на місце, змусивши остаточно забути про існування будь-якого Казанови. Стратег у ньому знову брав гору над пристрастю, прораховуючи нову, куди обережнішу партію.
#811 в Жіночий роман
#2985 в Любовні романи
#87 в Історичний любовний роман
Відредаговано: 20.11.2026