Граф Рудницьий застиг на місці, немов скам’янілий. Уся його гнівна рішучість, увесь праведний запал, із яким він щойно кидав їй в обличчя звинувачення, в одну мить розбилися об ці нестримні пекучі сльози.
Він розгублено дивився на Констанцію й не міг повірити власним очам. Перед ним стояла зовсім не та гордовита, зухвала панянка, яку знав увесь Львів — неприступна красуня, що звикла дивитися на чоловіків зверхньо й завжди знала собі ціну. Та Констанція вміла одним поглядом поставити на місце будь-якого нахабу й ніколи, за жодних обставин не дозволяла собі слабкості на людях.
А зараз її плечі конвульсивно здригалися, дихання перехоплювало від беззвучних ридань, а по зблідлих щоках котилися сльози справжнього непідробного відчаю. Це була неконтрольована істерика, і навіть крізь призму власної підозріливості граф бачив: так зіграти неможливо. Ніхто не здатен так майстерно збліднути, так щиро задихатися від болю.
Проте натренований у світських інтригах розум Владислава ще намагався чинити опір. У голові мигцем промайнула холодна цинічна думка: «А що, як це лише чергова вистава? Що, як вона збагнула, що її викрито, і тепер пустила в хід жіночі сльози, аби розчулити мене й не дати вигідному нареченому зіскочити з гачка?»
Він пильно вдивлявся в її тремтячі губи, у розгублені, сповнені гіркоти очі, шукаючи бодай найменший натяк на фальш чи розрахунок — і не знаходив. Чим довше він дивився на її безпорадність, тим сильніше танула його крижана броня. Його природжене шляхетське виховання, статус і чоловіча гідність не дозволяли просто розвернутися й піти, залишивши жінку в такому стані на виду у всього рауту — за кілька кроків біля входу вже стривожено переступала з ноги на ногу Юліана.
Внутрішній опір графа остаточно зламався. У грудях раптом ворухнулося незнайоме гостре почуття провини й несподіваної ніжності, змішаної з розгубленістю — він просто не знав, як поводитися з жінкою, яка так відчайдушно плаче через його ж слова.
Видихнувши, він зробив обережний крок ближче. Його постава втратила колишню жорсткість, а в голосі, ще хвилину тому сповненому металу, раптом пролунали глухі, майже лагідні нотки.
— Заспокойтеся, Констанціє… благаю вас, не плачте, — тихо мовив він, дістаючи з кишені камзола бездоганно білий батистовий носовичок і нерішуче простягаючи його їй. — Сюди будь-якої миті можуть зайти гості, ви ж самі знаєте, як швидко розходяться плітки. Я… я не хотів довести вас до такого стану. Вибачте за мою різкість.
Видихнувши, граф зробив обережний крок ближче. Його постава втратила колишню жорсткість, а в голосі, ще хвилину тому сповненому металу, пролунали глухі, майже лагідні нотки. Діставши з кишені камзола білосніжний батистовий носовичок, він нерішуче простягнув його Констанції, а іншою рукою обережно торкнувся її тремтячої долоні — простий, цілком дозволений звичаями жест підтримки, яким наречений міг утішити схвильовану панянку.
— Заспокойтеся, Констанціє… благаю вас, не плачте, — тихо мовив він. — Я не хотів довести вас до такого стану. Вибачте за мою різкість.
Та замість того щоб стримано прийняти носовичок і відступити на належну дистанцію, Констанція, зовсім знесилена від нервового напруження, судомно вхопилася за його руку обома долонями, немов потопаюча за рятівну соломинку. Вона притиснулася лобом до його плеча, ховаючи мокре від сліз обличчя в складках його оксамитового камзола і намагаючись у цьому несподіваному теплі знайти бодай краплю опори та спокою.
У цю мить обоє остаточно забули про Юліану, що стояла на варті біля входу в галерею, і про суворі правила світського світу. Їхня близькість миттєво перетнула ту невидиму, але залізну межу дозволеного, за якою починався гучний скандал.
Граф Рудницький завмер, мов громом уражений. Він був надто спантеличений, щоб одразу зреагувати. Його розум, звиклий до холодних розрахунків і вивірених манер, просто відмовлявся осягнути те, що відбувається: горда неприступна красуня зараз довірливо тулилася до нього, тремтячи всім тілом, і шукала в ньому захисту.
Він розгубився, не знаючи, що робити. Відштовхнути її зараз, коли вона настільки вразлива й розбита, не дозволяли ані шляхетська честь, ані дивне, тепле почуття, що раптом розлилося в грудях. Він щиро хотів її втішити, заспокоїти, обережно стискаючи її холодні пальці у своїй долоні, проте кожною клітиною відчував небезпеку: у відкритій галереї будь-якої миті могли з’явитися гості. Така обіймана сцена до вінця виглядала надто зухвалою й могла коштувати їй доброго імені.
— Констанціє… будь ласка, візьміть себе в руки, — гарячково, майже пошепки заговорив він, обережно, але наполегливо намагаючись трохи відсторонити її, аби повернути їм пристойний вигляд, хоч і не випускаючи її рук. — Що ви робите? Нас можуть побачити! Ви ж розумієте, що це скомпрометує вас у першу чергу… Весь Львів завтра говоритиме лише про те, що бачив у галереї. Благаю, заспокойтеся, люба…
Він говорив це з щирою тривогою в голосі, розриваючись між бажанням притиснути її сильніше, захистивши від усього світу, і необхідністю врятувати її репутацію, поки не стало запізно.
#811 в Жіночий роман
#2985 в Любовні романи
#87 в Історичний любовний роман
Відредаговано: 20.11.2026