Констанція стояла біля високого вікна, відчуваючи, як хвиля приниження поступово змінюється гострим відчаєм. Вона не могла більше залишатися в цій болісній невідомості, але й стояти тут одна, порушуючи всі правила пристойності, було неможливо — будь-якої миті це могло обернутися новим скандалом. Їй негайно потрібен був свідок, щит для її репутації.
Окинувши поглядом сусідню залу, де саме закінчився черговий танець, Констанція помітила Юліану. Та стояла, жваво розмахуючи віялом і дзвінко сміючись. Не гаючи ані секунди, Констанція швидким кроком попрямувала до неї, і, ледь торкнувшись її ліктя, тихо, але з таким розпачем у голосі промовила:
— Юліано, благаю, відійдімо на хвилину. Мені конче потрібна твоя допомога.
Юліана миттєво зчитала тривогу в очах кузини. Вибачившись, вона дозволила відвести себе вбік, за важкі оксамитові портьєри біля входу в галерею.
— Констанціє, що сталося? На тобі лиця немає! — занепокоєно зашепотіла Юліана, пильно вдивляючись у її бліде обличчя. — Хтось із гостей сказав щось зайве? Чи це через той таємний лист?
— Ні, Юліано, справа не в цьому… Точніше, не лише в цьому, — гарячково заговорила Констанція, стискаючи її руки. — Щось відбувається, я це всім нутром відчуваю. Владислав поводиться занадто дивно.
— Дивно? Чому ти так думаєш? — здивувалася Юліана, злегка нахмуривши брови. — Він же поважний граф, людина стримана, вихована в суворих правилах…
— Це не просто стриманість, Юліано! — перебила її Констанція, ледь стримуючи безсилля. — Він ставиться до мене настільки холодно, ніби я йому чужа або навіть огидна. Повір мені, це зовсім не схоже на поведінку чоловіка, який сам наполіг на швидкому весіллі й прагне одружитися. Він уникає мого погляду, розмовляє зі мною крізь зуби, а щойно взагалі відмахнувся від мене, як від настирливої служниці! Тут криється якась таємниця, якась гра, і мені потрібно негайно з ним поговорити та з’ясувати, що коїться.
Юліана співчутливо зітхнула, міцніше стиснувши її пальці:
— Я розумію тебе, люба. Але як я можу зарадити?
— Я попросила його про розмову, і він пообіцяв підійти в галерею, коли звільниться, — швидко пояснила Констанція, кинувши тривожний погляд у глиб коридору. — Але ти ж сама чудово розумієш: я не можу зустрітися з ним наодинці, навіть на кілька хвилин. Якщо нас побачать без свідків, завтра весь Львів гудітиме, що я сама напросилася на побачення до вінця. Мені потрібна твоя присутність. Стань десь неподалік, біля входу в галерею, так, щоб усім було видно, що ми не самі, але щоб ти не чула наших слів.
Юліана лише рішуче кивнула, в одну мить відкинувши світську безтурботність.
— Навіть не проси, Констанціє. Я стану біля мармурової вази й вдаватиму, що чекаю на тебе, поки ти милуєшся картинами. Ніхто не посміє кинути тінь на твоє ім’я. Іди, я прикрию.
Юліана зайняла свій пост біля високої мармурової вази біля самого входу в галерею, вдаючи, ніби з непідробним інтересом вивчає старовинний гобелен. Констанція ж відійшла до дальнього вікна, намагаючись зберігати спокійну поставу, хоча всередині все стискалося від напруги.
Минуло десять хвилин. Потім п’ятнадцять. Юліана кілька разів поглядала на кузину, ледь помітно знизуючи плечима, а Констанція з кожною секундою відчувала, як її гордість тріщить по швах.
Для неї, звиклої до загального захоплення, лестощів і беззаперечної уваги чоловіків, це очікування стало справжнім катуванням. Констанція завжди була гордою, трохи зухвалою й вимогливою — вона сама звикла диктувати правила та змушувати кавалерів чекати на її ласку, а не стояти в кутку, мов бідна родичка в приймальні вельможі. Та найгіршим було те, що вона сама напросилася на цю зустріч. Піти зараз означало визнати свою поразку й остаточно втратити обличчя, але залишатися й далі було просто нестерпно.
Коли спливло вже пів години, стало до болю очевидно: граф Рудницький не прийде. Він свідомо проігнорував її прохання, залишивши стояти наодинці з власним приниженням. Констанцію охопив глухий розпач, змішаний із пекучим соромом. Щоки горіли, пальці крижаніли, а в голові пульсувала лише одна думка: як вибратися з цієї пастки, не ставши посміховиськом.
— Яка чарівна ніч, — пролунав раптом оксамитовий, трохи глузливий баритон, від якого в Констанції перехопило подих.
Вона різко обернулася. Біля арки, недбало спершись плечем об колону, стояв Джакомо Казанова. Вочевидь, він давно помітив її зникнення із бальної зали й вирушив на пошуки, а тепер із притаманною йому проникливістю в одну мить зчитав і її розгубленість. На його губах грала знайома самовпевнена усмішка мисливця, який щойно натрапив на загнану в кут здобич.
— Невже найяскравіша зірка львівського вечора проміняла блиск люстр і захоплені погляди на холодну самотність? — тихо продовжив він, роблячи кілька плавних кроків назустріч, попри те, що біля входу в галерею стривожено заворушилася Юліана. — Дозвольте вгадати: ваш шановний наречений надто зайнятий державними справами, щоб помітити, який скарб залишає без нагляду?
Зазвичай Констанція миттєво підхопила б цю словесну дуель, відповіла б гострим жартом чи кокетливою усмішкою. Та зараз його слова різонули по живому, мов сіль на відкриту рану. Вона не хотіла його бачити. Не хотіла чути його вкрадливого голосу, ловити на собі цей всезнаючий погляд і знову втягуватися у виснажливу гру, яка й довела її до цього краю.
Вона навіть не спромоглася на ввічливий реверанс. Лише підвела на нього сповнені холодного відчаю очі й крижаним, позбавленим будь-яких емоцій тоном промовила:
— Залиште мене! Зараз зовсім не час для ваших дотепів. Я не маю ані найменшого бажання розмовляти.
#811 в Жіночий роман
#2985 в Любовні романи
#87 в Історичний любовний роман
Відредаговано: 20.11.2026