Раптом Констанцію осяяло гірке болісне усвідомлення. Весь цей час вона так захопилася небезпечною грою навколо Казанови — чоловіка-вітру, який приїхав до Львова лише на кілька тижнів і зникне так само раптово, як і з’явився, — що зовсім втратила пильність. Засліплена азартом, фліртом і прагненням лоскотати собі нерви, вона не помітила, як власноруч загнала себе в пастку. Ця гра зайшла занадто далеко, і тепер на кону стояла не просто чергова світська пригода, а все її подальше життя.
Якщо вона не прокинеться просто зараз, то прирече себе на існування з людиною, про справжні наміри якої не має жодного уявлення. Вирішувалася її доля, і пускати все на самоплив було б верхом легковажності. Потрібно було негайно з’ясувати правду — просто тут і зараз, наскільки це дозволяли жорсткі рамки пристойності.
Відкинувши розгубленість, Констанція знову рушила в гущу рауту, але тепер у її погляді горів рішучий вогонь. Вона методично, крок за кроком оглядала зали, зазирала в алькови й оминала кола танцюючих, поки нарешті не помітила високу постать нареченого в напівтемряві зимового саду. Граф Рудницький стояв біля високих скляних дверей, що вели на балкон, і впівголоса про щось розмовляв із літнім паном у мундирі.
Зібравши всю свою волю в кулак, Констанція впевнено підійшла до них. Дочекавшись паузи в розмові, вона ледь схилила голову в легкому реверансі, зберігаючи на обличчі бездоганну світську посмішку, хоча всередині все стискалося від напруги.
— Прошу вибачити, панове, що перериваю вашу бесіду, — м’яко, але твердо промовила вона, дивлячись просто в очі нареченому. — Мій графе, чи не могли б ви приділити мені лише кілька хвилин? Мені конче необхідно поговорити з вами наодинці.
Обличчя Рудницького на мить скам’яніло. У його світлих очах спалахнуло неприховане невдоволення, немов її поява зруйнувала якийсь важливий план. Він ледь помітно нахмурився, кинув короткий, оцінювальний погляд на неї, а потім знову повернувся до свого співрозмовника, навіть не намагаючись приховати роздратування.
— Зараз не найкращий час, Констанціє, у мене невідкладні справи, — сухо кинув він, навіть не понизивши голосу. — Зачекайте мене в малій вітальні біля бібліотеки. Я вийду пізніше, коли звільнюся.
Він холодно кивнув їй, даючи зрозуміти, що розмову закінчено, і одразу ж відвернувся, повертаючись до своєї бесіди.
Констанція застигла на місці, відчуваючи, як до щік приливає гаряча хвиля сорому. Це було неймовірно принизливо. Він розмовляв із нею не як із майбутньою дружиною, а як із надокучливою прохачкою, яка заважає серйозним людям. Кілька гостей, що проходили повз, кинули на них зацікавлені, співчутливі погляди, і від цього стало ще гидкіше.
Опустивши очі, щоб ніхто не побачив приниження в її погляді, Констанція розвернулася й пішла у вказану вітальню. Кімната виявилася порожньою, освітленою лише тьмяним світлом кількох свічок. Вона сіла на край оксамитового крісла, відчуваючи, як важка, гнітюча атмосфера буквально тисне на груди.
Минала хвилина за хвилиною, а граф усе не йшов. Змушена чекати, мов служниця в передпокої, Констанція раптом із гострою безпорадністю відчула, що земля вислизає з-під ніг. Навколо плелася якась темна незрозуміла інтрига, і вперше за довгий час вона не знала, що робити далі.
#811 в Жіночий роман
#2985 в Любовні романи
#87 в Історичний любовний роман
Відредаговано: 20.11.2026