Казанова у Львові

Гіркий тріумф анонімного пасквіля, розгаданий у родинному колі

*

Коли важкі дубові двері за Казановою зачинилися з глухим, майже вироком звуком, Констанція так і залишилася стояти посеред кімнати. Світська маска пристойності, яку вона з такою силою утримувала на обличчі, миттєво осипалася, оголюючи блідість і розгубленість.

Її серце калатало у грудях так шалено, наче прагнуло пробити корсет. Руки дрібно тремтіли. Вона опустила погляд на власну долоню, де досі лежав зловісний папірець із залишками брудно-рожевого воску. Цей клаптик паперу тепер здавався їй розпеченим вугіллям, що випікало шкіру.

Вона різко підійшла до вишуканого французького вікна, що виходило на бруковану львівську вуличку. За склом, у прохолодному осінньому мареві, повільно віддалялася постать Джакомо. Він ішов своєю звичною, легкою та впевненою ходою, навіть не обертаючись назад. Його тростина ритмічно цокала по камінню, звуки якого, здавалося, лунали в самій голові Констанції, відраховуючи секунди її ганьби. Він не просто вижив після її удару — він розгадав її, розставив пастку й переміг на її ж території.

Констанція відвернулася від вікна, важко дихаючи. Кімната, яка ще пів години тому здавалася їй затишним гніздечком майбутньої графині, раптом стиснулася, стала задушливою. Погляд дівчини впав на кришталевий флакон, що залишився на круглому столику біля порцелянового сервізу. Срібна змія, вигравіювана на склі, в променях пригасаючого сонця ніби ожила, глузливо вискалюючи пащу прямо на неї.

— Нарцис... Проклятий італійський волоцюга! — прошипотала вона, і цей звук був сповнений такої гіркоти та злості, що власна служниця, яка тихо зазирнула до вітальні, миттєво злякано сховалася за дверима.

Її нарцисичне его, її гордість, яка вимагала тотального підкорення від чоловіків, були безжально розтоптані. Навіть Рудницький з усіма його багатствами та титулами зараз не міг повернути їй відчуття всевладдя. Казанова зачепив її за живе. Він показав, що бачить її наскрізь — з усіма її інтригами, отрутою та страхами.

Констанція схопила флакон, і на мить у її очах спалахнуло дике бажання розбити його об мармуровий камін, перетворити на купу безжальних уламків. Але пальці завмерли. Натомість вона з силою стиснула кришталь, відчуваючи, як холодні грані впиваються в долоню. Вона не дозволить йому побачити свій розпач. Якщо Джакомо прийняв цей виклик, то ця гра у Львові тільки починалася.

  Вітальня Констанції була облаштована з тим витонченим європейським смаком, який так цінувала львівська аристократія. Стіни, обтягнуті ніжно-блакитним шовком із золотавим гаптуванням, відбивали м'яке вечірнє світло. Повсюди стояли дорогі меблі з гнутими ніжками з червоного дерева, а на камінній полиці з білого мармуру тихо цокав вигадливий паризький годинник із позолоченими німфами. Навіть вишукана порцеляна на круглому столику та кришталева люстра під стелею підкреслювали статус цього дому. Але зараз увесь цей блиск здавався чужим і холодним, контрастуючи з бурею, що вирувала в душі дівчини.

Шелест важких портьєр порушив гнітючу тишу. До кімнати тихо увійшла Юліана, двоюрідна сестра Констанції. Помітивши блідість кузини та те, як судорожно вона стискає кришталь, дівчина стривожено зупинилася.

— Що сталося, люба Констанціє? — Юліана підійшла ближче, заглядаючи в її повні гніву очі. — Чому ти в такому стані? На твоєму обличчі немає й тіні тієї радості, яка личить майбутній графині.

Констанція важко зітхнула, безсило опустившись у крісло. Пальці нарешті випустили флакон, і він із тихим дзвоном став на стіл.

— О, Юліано... Добре, що ти не бачила цієї соромоти, — глухо промовила вона, ховаючи обличчя в долонях.

— Соромоти? У твоєму власному домі? Про що ти говориш?

— Він здогадався, Юліано. Він про все здогадався.

Сестра здивовано звела ідеально вищипані брови, щиро не розуміючи, про кого йдеться.

— Хто здогадався? Про що? Поясни ж нарешті, ти мене лякаєш!

— Щойно тут був Казанова, — карбуючи кожне слово, відповіла Констанція. — Він з'явився без запрошення. Наніс мені офіційний візит ввічливості, аби привітати із заручинами. І приніс ось це... — вона кивнула на стіл.

Юліана зацікавлено зробила крок уперед. Її погляд упав на вишуканий презент, і очі дівчини спалахнули захватом.

— Ох, яке диво! — вигукнула вона, обережно беручи до рук кришталевий флакон. — Справжня паризька робота! Срібне гравіювання... Поглянь, як тонко майстер зобразив цю змію, що обвиває пишну троянду. Який розкішний дарунок, Констанціє! Чому ж ти гніваєшся? Що це означає?

Констанція гірко, майже істерично усміхнулася, підвівшись із крісла.

— Ти справді не розумієш, Юліано? Невже ця краса засліпила твій розум так само, як моя анонімка мала б засліпити його? — вона забрала флакон з рук сестри. — Подивись ближче на цю змію. Вона не просто обвиває троянду — вона душить її. Її паща відкрита, вона випускає отруту прямо в серце квітки.

Дівчина провела пальцем по холодному сріблу гравіювання.

— Ця троянда — це моє оголошене щастя, мої заручини, мій статус у місті. А змія... змія — це я сама. Цим дарунком Джакомо дав мені зрозуміти, що бачить мою сутність. Він назвав мене підступною змією, яка прагне отруїти його життя своїми таємними листами. Він приніс мені посудину для парфумів, натякаючи, що мій пасквіль — це лише «чисто жіноча рафінована отрута», яка не здатна його вбити. Це не просто подарунок, Юліано. Це витончений, смертельний укол у моє серце. Маску знято. Він знає, що автор листа — я.

 

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше