Глава 41. Нова версія.

«Три» так і не прозвучало. Влас заховав пістолет у кобуру і втомлено присів на тумбу для взуття.

- Я багато чого бачив на своєму житті, та скажу зараз одне: цей тип хоч і неприємний на вигляд, та до викрадення хлопця непричетний. Заспокойтесь, шановна, не будемо ми нікого вбивати.

Вагітна полегшено видихнула.

- Я вже зрозумів… - Запустив я пальці у волосся, намагаючись вгамувати думки, що вистрибувала, мов вода із закипаючого чайника. - Вийшло так, що це ми – нелюди, загрожували вагітній жінці й малюкові. Який жах! Та ще більший жах у тому, що ми пішли невірним шляхом, і тепер я без поняття, що робити далі.

Дорофій Бруковець тихо плакав, залишаючись на колінах, крупні, мов виноградини, сльозини котилися по бритих щоках і капали на підлогу. Дружина його дивилась на спідлоба, притискаючи до себе малу Олечку, яка виривалася і пищала.

Я безсило опустився на паркет поруч з тим, з кого ми тільки-но мало мізки не вибили.

- Пробач. Просто розкажи усе, як є.

Дамір тим часом перетворився з нападника на галантного чоловіка, приніс Марині води з кухні, почав розважати дитину.

А Дорофій заговорив, ковтаючи сльози:

- Смоленків я знаю. Христину. Вже три місяці. Одні мої знайомі зателефонували і слізно прохали допомогти їй, позичити гроші, двадцять тисяч. Я й не займаюсь позиками, тим паче незнайомим людям, та дуже вмовляли. Зглянувся, привіз, хоч і не зайві були. На пологи дружині відкладав. Дівчина здалась порядною, вибачалася, обіцяла, що десь перепозичить і за місять борг поверне. Та не так сталося, як гадалося. Коли приїхав у назначений день, вона сказала, що грошей немає, прохала ще почекати. Звісно, мене це розлютило. Я до них з усією душею, коли були у скруті – допоміг, а тепер своє повернути не можу. А пологи наближаються. Попередив дівчину, що кожен місяць сума подвоюватиметься. Навідався ще через місяць – та сама пісня. Коли третій місяць закінчився, я вже шаленів. Вирішив, що Христина ця – шахрайка. Є такі, напозичаються у кого тільки можна грошей, а потім просто зникають. Накричав на неї, звісно, казав, що хай квартиру продає, якщо не може з боргами розрахуватись. От і все! Щодо брата, то начебто знайомі казали, що дівчина з братом живе, та я його і в очі не бачив ніколи! Повірте! Нащо б я його викрадав? Я тільки життя починаю, бізнес відкрив, одружився, донечка народилась, на сина чекаю. Та хай би ті двадцять тисяч і пропали! У бійцівському клубі я добряче заробляв, раніше і не згадав би про таку дрібничку. Та зараз усе, що наскладав, у бізнес вклав. А ще дім для сім’ї будую – ніяк не добуду, лише передпокій, кухня та одна кімната готові. У мене ж нема такого батька, як у тебе, Ігоре. Так, я тебе впізнав, звісно. Так от, спадкоємцю родини Греченків простого трудягу не зрозуміти. Я кожну копійку ось цими руками заробляю, - Доро показав мозолисті долоні. – З бізнесом проблеми, мені зараз кожна тисяча важлива. Марині ось-ось народжувати, а грошей – зась. Хоч самому йти до когось кланятись та прохати у борг…

- Хто міг від твого імені дзвонити Смоленкам? Хто міг викрасти хлопця?!

- Не знаю… Не знаю… - тряс головою Дорофій. – Я про свої проблеми нікому не розповідав, звички не маю жалітися… Видно, хтось на них зуб тримає…

Зрозумівши, що більш нічого я від Бруковця не дізнаюсь, встав, похитуючись. Підійшов до жінки, вклонився:

- Пробачте, шановна… Ми не нелюди… У нас хлопчика викрали, а вашого чоловіка підставили, як викрадача. Я просто у відчаї не знаю, що робити…

Марина тільки кивала, притискаючи малу.

- А борг Христини я поверну. Тільки зараз мені треба Сашка шукати…

- Двадцять тисяч, - озвався осмілівший Доро Брук. – Чужого мені не треба, своє б повернути…

Я кивнув коротко і поплентався на вулицю. Група підтримки за мною.

- Усіх піднімемо. Шукати будемо по підвалах, незавершених будівництвах, гаражах, складах. Тримайся, Ігоре, - опустив руку мені на плече Дамір.

- Тепер нас можна засудити за збройний напад на мирну сім’ю, - кинув я погляд на Микиту.

Той покрутив пальцями кнопку на  вороті:

- Я одразу камеру вимкнув. Що я, дурень, на себе компромат збирати? Сподіваюсь, заяву на нас писати не будуть? Ми ж усе пояснили…

З неба зривалися перші краплі дощу. Я підставив обличчя, вдивляючись у свинцеві хмари, що клубочилися над головою. Як я тепер повернусь до Христини? Що їй скажу? Вона ж чекає, надіється…

Де ж ти, Сашо? Де тебе шукати?

Піти б зараз безбач, розчинитися у дощі…

І все ж мені довелось повернутись до кав’ярні.

Христина побачила мене ще у вікно, кинулась назустріч, вихопила на вході. Зблідла ще більше, побачивши мій вираз обличчя.

- Сашуня…

Я похитав головою:

- Не знаю, нічого не зміг довідатись. Доро Брук не пов’язаний з викраденням.

Гадав, що вона не повірить, кричатиме, битиметься в істериці. Та Тіна знов мене здивувала. Відповідала тихо, але впевнено.

- Чомусь я так і подумала. Не відразу, звісно. Та у мене був час. Викрав Сашу той, хто хотів помститися… Ні, не той, кому гроші потрібні, тому й названа була божевільна сума, котру ніяк не дістати. Той, хто узявся наше життя зруйнувати. І я навіть здогадуюсь, хто це…