Глава 32. Справжні шпигуни .

.

Наступного вечора журналістка Рената знов стикнулась із Аделаїдою. Вона якраз виходила разом із Катрусею з кав’ярні, а Руденко заходила. Рената окинула доньку олігарха недобрим оком, а хвилин через п’ятнадцять повернулась вже сама і з чорного ходу. Прослизнула непомітно до кабінету завідуючої, а потім і мене нагукали.

- Я цю патлату відьму давно знаю, - пошепки повідомила Рената.

- Парик у неї, - із зловтіхою розкрила таємницю Аделаїди Белла.

- Та невже?! – ахнула журналістка. – Цікаво… Та зараз не про це. Це вона винайняла залу для вечірки?

Я кивнула:

- Саме так.

- Де не з’являється патлата відьма, там розгортаються інтриги і слід чекати неприємностей! – зашепотіла збуджено Рената.

- Ми вже здогадались, - криво посміхнулась завідуюча.

А журналістка продовжила:

- Я вже не раз на неї компромат збирала, і завжди вона вислизне, мов вугор. Якщо дозволите, я з вами побуду, сподіваюсь, що допоможу розкрити її плани. Може вдасться ухопити за хвіст сенсацію!

Ми з Беллою перезирнулися і погодились. Допомога людини, яка знається на таких справах, не завадить.

Аделаїда вже сиділа за столиком із чотирма подругами та Ігорем Сергійовичем і весело щебетала, а ми продовжили змовницьку розмову.

- Котики ваші де? – запитала журналістка.

- Під замком, - пояснила я. – Хотіла взагалі на сьогодні додому їх забрати, та шеф не дозволив. Люди ж заради котиків приходять, не маємо клієнтів розчаровувати. Та перед вечіркою я усіх половила й зачинила у підсобці.

- Це правильно, - схвально кивнула Рената.

- Не здивуюсь, - поділилася думкою Белла, - якщо котрась із гостей випустить ненароком із дамської сумочки з десяток миш, щоб наробити галасу.

- Мілко це для Аделаїди Руденко, - похитала головою журналістка. – Вона готує щось грандіозніше. Маю на думці, що пастку на Греченка.

Ми з Беллою знов перезирнулись. Здогадлива яка, цікаво, а сама вона не зазіхає на нашого любого шефа? Чи то просто журналістська інтуїція?

- А ще хочу сказати, що напевно у кав’ярні є вуха Аделаїди, тобто, хтось на неї працює і все доносить. Це в її стилі, - продовжила Рената.

- Ні-ні, - заперечила я. – Ми усі заодно, ніхто не став би грати на боці колишньої.

- Це ти так вважаєш. Насправді, шпигуном має виявитись той, кого найменше підозрюєш.

- Та я нікого не підозрюю! – і все ж мимоволі зирнула на Беллу, якщо за логікою Ренати, то Белла – остання, на кого б я могла подумати, а  вона кинула стурбований погляд на мене, мабуть, те ж саме подумала. І все ж, невже хтось, і справді, доносить наші розмови Аделаїді? Невже нікому не можна вірити?

Журналістка помітила наші погляди і схитнула головою:

- Котячу мамку я підозрювати просто не можу, а Беллу знаю ще зі школи, хоч вона і молодша на кілька років. Тому і покликала вас. Але за останніх ручатися не буду.

- Я можу поручитись і за Гліба, і за Євгена, і за Альбіну, - стала за своїх колег горою Белла. - Давно з ними працюю і знаю їх, як свої п’ять пальців!

- Зараз це не важливо, із пацюком потім розберемося, - зупинила її Рената. – Христино, випускай котів до зали.

- Що? Нащо?

- Будеш за ними ганятися, тільки так, щоб вони весь час тікали. Нам треба підслухати, про що говорять за столиком.

Стіл, за яким  розмістились Аделаїда з подругами та нашим босом, стояв у віддаленому кутку і розмова велась тихо, тільки іноді долинав дзвінкий сміх, слів же практично не розібрати. От нащо було Аделаїді  винаймати цілу залу, коли гостей лише на один стіл? Хотіла приватності?

Не дуже мені це до вподоби, та я послухала Ренату і випустила тихенько котів до зали. Вони були добре нагодовані, але за звичкою рушили до столика з відвідувачами, бо завжди їм перепадало щось смачненьке. Я за ними.

- Звільнили приміщення! – зупинив мене різкий голос однієї з гостей, яскравої рудої молодки з виразом обличчя «світ створений для мене однієї». – Усі! Хутко! І взагалі, всі вільні, йдіть по домам, хай залишиться тільки офіціантка. На кухні. Буде потрібна – нагукаємо!

Нашу офіціантку Альбіну мов вітром здуло. Я підхопила Малюка та Мишку і теж чкурнула геть. Хотіла повернутись за Масянею, та мене зупинив той же голос:

- Котів можете залишити, я пограюсь!

Ну, Мася, пробач, доведеться тобі за усю компанію віддуватись. На щастя, він самий спокійний, лагідний та терплячий. Завжди його малим дітям підсовую, бо йому аби яку увагу приділяли, буває, і за хвіст потягнуть, і проти шерсті погладять. Останні за неповагу можуть і пошкрябати, та не Масяня. Маю надію, що він витримає натиск «зоряних тіток», хоча й турбуюсь. Та не будуть же вони зараз, при Греченкові вчиняти коту щось лихе?

- І що тепер? – повернулась я до журналістки, знов посадивши Малюка та Мишку під замок.

- Тільки чекати, - здвигнула плечима Рената. – Коли б я учора дізналась, хто влаштовує вечірку, прикріпила б «жучка» під кришкою стола. На жаль.