Глава 20. Аделаїда

І як я таку дурницю збовкнув? Сам собі обіцяв звести з Христиною контакти до мінімуму – і таке видав! От телепень! Просто чомусь, коли той тип почав до дівчини чіплятися, у мене всі думки повилітали. Хотілося, звісно, ухопити нахабу і викинути геть із кав’ярні, та коли я так буду зустрічати клієнтів, то слава дуже швидко піде містом, такого мені ні батько, ні мати не пробачать. Мама завжди казала, що будь-який конфлікт можна вирішити миром, коли голова на плечах є. От і вирішив. Все ж голови на плечах не було – таке сказати дівчині.

Втім, вона, здається, адекватно сприйняла пояснення, і на закохану мрійницю не схожа. Серйозна розумна дівчина.

Цікаво, чому вона сказала, що її взагалі стосунки з чоловіками не цікавлять. У неї хтось є? Але чому тоді вона з братом опинилась у такому скрутному стані? Коли б у неї хтось був, то допоміг би, не залишив у біді. Усе говорить про те, що Христина – одиначка. Котяча мамка…

При згадці про дівчину на душі стало світло та легко, немов у похмурий день зазирнув через шибку сонячний промінчик. Так. Маю взяти над котолюбкою шефство. Як друг. Як старший брат, якого у неї ніколи не було. Бо вона зараз найстарша у сім’ї і усі негаразди валяться на її плечі. Залишившись повною сиротою, дівчина узяла на себе відповідальність не тільки за своє життя, а й за долю молодшого брата, хоча сама ще майже дитина. Уявляю, як їй важко.

Отже, чим зможу – допоможу.

А чим я зможу допомогти Христині, коли незабаром сам світом із торбою піду? Два вдалі дні для кав’ярні нічого не вирішують. Вже починаю морально готуватися до великої ганьби та втрати довіри з боку батьків. Точно, доведеться їхати десь за кордон та починати з роботи мийника посуду за копійки. Десь у Парижі…

Ні, не хочу у Парижі. Краще у невеличкому містечку, щоб не зустріти часом своїх чи батькових знайомих. Та й не надто Париж мені подобається, занадто великий, занадто галасливий, доволі брудний та повен бомжів. Гадаю, що європейська столиця повинна дбати про своє обличчя, а не тільки спиратись на архітектурні та історичні надбання. Так, виберу одне з невеличких спокійних містечок…

А Христина? Знов залишиться без опори та допомоги. Уявив, як до неї залицятиметься хтось схожий на того Даміра, і відчув себе биком на арені, перед яким помахали червоною тканиною. Від однієї думки звірію. Дивно… Давно вже мене ніщо не виводило з рівноваги.

Слід прослідкувати за цим кавказцем, щоб не надумав знов чіплятись до котолюбки. Втім, здається, Белла перехопила його увагу. Сподіваюсь, що зайшов він до «Трьох котів» випадково і більш його шляхи сюди не приведуть.

Відправивши Христину до кухні, я засів у своєму кабінеті. Слід підбити підсумки роботи за рік, підготувати документи до продажу кав’ярні. Звісно, за нерозкручений бізнес багато не виручиш, та буде хоч за що купити квиток на літак і на перший час якось протягти в чужій країні, поки не знайду роботу. Я вже майже сприйняв своє сумне майбутнє. Може, продати кав’ярню та зникнути у безвісті, не очікуючи дня народження? Не буває такого дива, щоб врятувало імідж та підняло доходи за той короткий час, що залишився.

Ні, слід дійти до кінця. Шкода своїх працівників, шкода Христину. Хай два-три тижні, та поживуть спокійно.

Думки все ковзали та ковзали, і ніяк не вдавалось направити їх у робоче русло. Мабуть, слід випити смачного гірського чаю, який принесла котяча мамка. Або фірмову каву «Три коти», яку вчора вже покуштував на вечірці, яку організувала Христина. Бідова дівчина. І водночас така вразлива, що хочеться її замкнути від усіх бід і захищати від усіх чоловіків. Але її не можна замкнути, бо вона, мов птаха, що звикла жити на волі, у клітці загине…

Почулося надто знайоме «Тук-тук-тук», і двері прочинилися, показуючи миле личко Христини:

- Ігоре Сергійовичу! До вас тут… гостя…

- Не «гостя», а «наречена»! – почулося з-за спини дівчини, хтось грубо відсунув її убік, і я побачив ту, з ким, як сподівався, попрощався назавжди.

Аделаїда. Дівчина, з якою я зустрічався у кінці навчання. З якою провів найдовший час разом. З якою було досить непогано розважатися. Яскрава, безпринципна, розбещена, сексуально розкута та готова на усілякі витівки. Дуже вродлива, як жінка, з такою не соромно показатися у будь-якому товаристві. Втім, гадаю, що врода та у більшій мірі не природня. У наші часи дуже розвинута індустрія краси. Довге платинове волосся напевно нарощене. Як і шикарні вії. Груди штучні. Виглядає дуже гарно, та під рукою відчувається. Силікон – він і є силікон. Спиш ніби із гумовою лялькою. Губи, як на мене, теж занадто накачані ботоксом. Для фотосесії – бездоганно, та у житті такі вареники нащо? А от стрункі ноги, тонка талія та довга шия – то, звісно, вже особисті досягнення Адель, у фітнесцентрах вона більше часу проводила, ніж на лекціях в універі.

І все ж, чого вона приперлася? Здається, ми мило розійшлись, мов у морі кораблі. Я нічого не обіцяв ніколи, у гості не гукав. Та й взагалі, ми не спілкувалися вже майже рік після закінчення навчання, якщо не рахувати лайки під фотографіями у фейсбуці та інстраграмі, які вона регулярно виставляє. Чи зараз це зараховується за спілкування? Що це за заяви на рахунок «нареченої»?

Нічого, зараз Адель дізнається, що я майже жебрак, і зникне з горизонту дуже швидко, бо вона – особа меркантильна, і чоловік їй потрібен із високим статусом.

Двері зарипіли, то Христина зачинила їх, залишаючи мене із цим монстром наодинці.