Глава 5. Гармидер.

- Що тут коїться?!

Те, що коїлось, не просто вводило у ступор, а обурювало до глибини душі.  Що можна говорити про репутацію закладу, коли робітники граються з котиками?! Усі п'ятеро, так, тепер п'ятеро із новенькою, моїх підлеглих аж підскочили, бо не чекали приходу шефа. А коти, три сірі блискавки, задравши хвости майнули урізнобіч. Великі такі, дебелі тварюки мов оскаженілі скакали по столах, за ними здіймалися у повітря серветки, скатертини, підставки для серветок, меню, падали стільці, а то й самі столики. Одне лиш, найдрібніше чортеня вчепилося за фіранку і миттю злетіло угору, вмостившись на карнизові і зло поглядаючи униз. Одна лиш хвилина – і моя кав'ярня, моє дітище перетворилося на смітник! Неначе ураган пройшовся впоперек! І я зрозумів, що цей ураган відносить в нікуди усі мої надії, усі сподівання довести батькові, його партнерам, усьому місту і найперш собі, що я чогось вартий… Прийшов час змиритися з поразкою і поставити на «Оріонові» велику жирну крапку.

Я звів брови докупи, тицьнув вказівним пальцем у п'ятірку ледарів та бездар і гаркнув:

- ЗВІЛЬНЯЮ! УСІХ!

І навіть якось радісно було дивитись на витягнуті обличчя. Особливо на власницю котів, в очах якої відбилося вселенське розчарування, еге ж, і дня не проробила – а вже вилетіла. Не тільки я опинився у великій ЖЕ, моїй команді також непереливки, вже не буде з неба падати манна небесна! Хай підвертають рукава та шукають іншу роботу, де справді доведеться працювати, а не байдики бити!

- Ігоре Сергійовичу!..  – краля Белла єдина не виглядала засмученою, вона з викликом підійшла до мене, навіть вища за мене на своїх двадцяти сантиметрах шпильок, глянула згори вниз. – Вам слід заспокоїтись. Альбіно, каву для боса.

Офіціантка зраділа, що можна щезнути з моїх розгніваних очей і чкурнула до кухні.

- Це нічого не змінить, - серйозно подивився прямо у очі Белли. – «Оріон» я закриваю, вас усіх разом з божевільними котами звільняю. Тільки сперш приберете тут все, бо вихідної допомоги не видам.

- Все завжди можна змінити, - завідуюча виглядала надто спокійною та впевненою у собі. – До того ж, кого ви, Ігоре Сергійовичу, маєте покарати, коли винні у цьому хаосі лише ви, ви одні.

- Я ще й винен?! – в мене від почутого очі на лоба полізли. – То може, це я стрибав та перевертав столи і драв скатертини?! Це все оті скажені тварюки, з якими ви гралися замість того, щоб працювати!

- До вашого приходу, Ігоре Сергійовичу, ці, як ви висловились, «скажені тварюки» були самими мирними, тихими, спокійними та ласкавими котиками. Це ви підняли такий гвалт, що бідолашні тваринки воліли втекти на край світу, аби далі від страшного чудовиська…

- Так я ще й чудовисько?..

- В очах маленьких невинних кошенят – справжнісіньке, - впевнено підтвердила завідуюча. – До речі, де ж вони? Ви, Ігоре Сергійовичу, так перелякали бідолашних малюків, що маєте тепер допомогти їх розшукати.

- Мої котики, - відмерла нарешті володарка зграї хвостатих. – Боже, де ж мої котики?!

Дівчина почала гарячково озиратися, здається, її охопила паніка, хоч би свідомість не втратила. Гліб впевнено ухопив новеньку за плечі і трохи стряхнув, щоб привести до тями:

- Тіночко, заспокойся! Двері зачинені, отже, нікуди вони втекти не могли. Зараз ми знайдемо кошеняток і все буде добре.

- Може, ви їм ще валер'янки накапаєте? - нн витримав я.

- Точно! Валер'янки! Як я могла забути, що коти обожнюють валер'янку? Альбіно, - повернулась Белла до дівчини, яка тільки-но виходила з кухні з філіжанкою кави. – Постав тацю, зараз не до того. Біжи до аптеки і купи пляшечку валер'янки, тільки щільно причиняй двері. Усі останні шукаємо кошенят! І ви теж, Ігоре Сергійовичу, як головий чинник гармидеру.

І як ця Белла примудряється усіх примусити плясати під її дудку? Все ж таки має талант, ще б їй додати відповідальності та працьовитості…

- І ми, Ігоре Сергійовичу, - повернулась завідуюча до мене і мовила з образою у голосі, - зовсім не гралися, а знайомились з новими колегами, як належить вихованим людям.

- Бачу, уся підлога встелена крихтами з сиру та ковбаси, - втім, я вже розумів, що гору узяла моя помічниця Белла, в дечому вона права, і кав'ярню я закрию, тільки не сьогодні, можливо, завтра. Якщо доживу.

- Киць-киць, - новенька почала вириватися з майже обіймів мого кухаря і зазирати під перевернуті столи.

- Он! – ткнув я пальцем на кошеня, що забралося на  карниз і тихо, мов миша, споглядало на цирк, що розгортався унизу.

- Мишка! – підняла голову новенька, як там її, Христина, здається. – Мишко, злазь! Киць-киць!

Ти глянь, я вгадав – Миша.

- Нявр, - видала кицька тоном, немов виматюкалась, і ще сильніше зіщулилась, мов, не збираюсь я до вашого дурдому.

- Зараз я її дістану! – Гліб з готовністю підтяг стола і поліз на нього, щоб впіймати тваринку.

- Мишко, - у розпачі склала долоні Христина, не відриваючи очей від вихованки.

Кухар потягнув до кішки свої здоровенні руки, та зашипіла й почала відступати. Пару раз вдарила кігтистою лапою та не достала. А шкода, була б хоч вона помстилася цьому ледарю за недбалість на роботі.