Частина 6: Дівчачі секрети, чай каркаде та перший компромат

Гуртожиток зустрів мене звичним коктейлем із запахів смаженої картоплі, дешевих чоловічих парфумів із сусіднього блоку та легкого гудіння чийогось пилососа. Але сьогодні я пропливла цим коридором, наче у невагомості. Мої думки все ще кружляли навколо вечірньої алеї, теплого світла ліхтаря та низького голосу Дена.

«Неймовірна. Навіть коли злишся...»

Я тихо прикрила за собою двері нашої кімнати, сподіваючись непомітно прослизнути до свого ліжка. Не судилося.

Анка сиділа на підвіконні, підібгавши під себе ноги в пухнастих шкарпетках, і з глибоким медіативним виразом обличчя пила яскраво-червоний каркаде. Побачивши мене, вона мало не похлинулася.

— Ого! — Анка різко поставила горнятко на підвіконня і мало не злетіла на підлогу. — Коваль, ти що, пограбувала банк? Або... зачекай. Чому ти світишся, як радіоактивний елемент у Чорнобилі?

— Я не свічуся, — буркнула я, гарячково скидаючи куртку і намагаючись сховати обличчя за розпущеним волоссям. — Просто на вулиці похолоднішало, от щоки й почервоніли.

— Марто, не тримай мене за дурепу, — Анка підійшла впритул, примруживши очі й скануючи мене поглядом професійного детектива. — Твої щоки палають, губи покусані, а очі бігають так, наче ти щойно підписала контракт із дияволом. І пахне від тебе... парфумами. Чоловічими. Дуже хорошими чоловічими парфумами. Цитрус і дерево. Ну-ка, викладай!

Я зрозуміла, що катувати мене будуть довго й професійно. Зітхнувши, я впала на своє ліжко і закрила обличчя маленькою диванною подушкою.

— Це Шатохін, так? — пролунав над моєю головою тріумфальний голос подруги. — Я знала! Я відчувала це ще тоді, коли він пролив на тебе каву!

— Нічого не було! — проглушено крикнула я в подушку. — Ми просто... перевіряли сцену. А потім розмовляли. Він просто придурок, який вміє говорити гарні слова, щоб вибити мене з колії.

Анка сіла на краєчок мого ліжка і м'яко забрала в мене подушку. У її карих очах уже не було дражнення, тільки тепла цікавість.

— Марто, придурки не змушують твої очі так блищати. Навіть якщо він твій конкурент, він тобі подобається. І, судячи з твого вигляду, це взаємно.

— Це катастрофа, Анко, — я сіла, обійнявши свої коліна. — У нас парі. Якщо він виграє, я маю піти з ним на побачення. А якщо я... я просто не можу програти. Моя репутація перфекціоністки на кону!

— Ой, тримайте мене семеро, — засміялася Анка, хитаючи головою. — Тобі світить побачення з найпопулярнішим хлопцем факультету, а ти переживаєш за свій Excel! Ладно, заварю тобі чаю. Тобі треба заспокоїти нерви, бо завтра у вас, здається, перший відбір студентів на батл?

Я стогнала. Дійсно, завтра о десятій ранку ми з Деном мали сидіти в журі та відбирати учасників. І після сьогоднішнього мені було страшно просто подивитися йому в очі.

Наступного ранку я прийшла до кабінету студентської ради на п'ятнадцять хвилин раніше. Я була озброєна міцною чорною кавою (без жодної карамелі!), новим чистим блокнотом і максимально суворим виразом обличчя, який тільки могла зобразити.

Ден зайшов рівно о десятій. На ньому були темні джинси, сіра толстовка та незмінна легка посмішка. Коли наші погляди зустрілися, моє серце зробило вже звичний кульбіт, але я з усіх сил намагалася тримати маску «залізної леді».

— Привіт, старосто, — невимушено сказав він, сідаючи на стілець поруч зі мною за загальний стіл. Наші лікті майже торкалися, і я знову відчула те саме приємне тепло. — Який суворий погляд. Одіссей здався без бою?

— Привіт, Данило, — сухо відповіла я, підкреслюючи його повне ім'я. — Сподіваюся, ти готовий до роботи. У нас сьогодні п'ятнадцять кандидатів. Нам потрібно відібрати лише чотирьох.

— Готовий як ніколи, — він раптом нахилився трохи ближче й прошепотів так, щоб нас не почули перші студенти, які вже товпилися біля дверей: — Тобі личить цей суворий хвостик на голові. Хоча з розпущеним волоссям ти мені подобаєшся більше.

Я відчула, як зрадницький рум'янець знову починає заливати мої щоки. — Шатохін, припини, або я викреслю тебе з оргкомітету за порушення субординації! — прошипіла я.

— Мовчи, мовчу, — він підняв руки в захисному жесті, сміючись своїми неймовірними зеленими очима.

Кастинг розпочався. І це було справжнє випробування для моєї психіки, але зовсім не через Дена.

Першим зайшов першокурсник з філфаку, який вирішив прочитати стендап про... особливості синтаксису складнопідрядних речень. Це було настільки нудно, що я майже фізично відчувала, як засинаю. Ден збоку від мене тихенько малював у своєму блокноті рожевого фламінго, зрідка підморгуючи мені.

Другою була дівчина, яка намагалася жартувати про своїх колишніх, але на середині монологу розплакалася. Мені стало її так шкода, що я почала шукати в сумці серветки, а Ден тим часом м'яко заспокоїв її, сказавши, що її колишній просто не дороіс до її почуття гумору. Це було так щиро та по-доброму, що я мимоволі задивилася на нього. Усе-таки за фасадом нахаби ховалося дуже велике й тепле серце.

Десь на десятому кандидаті, коли хлопець з фізтеху намагався показати пантоміму «інтеграл під кутом сорок п'ять градусів», Ден раптом непомітно під столом поклав свою долоню на моє коліно.

Я ледь не підстрибнула на стільці. Його пальці через тканину джинсів пекли, мов вогонь. Я гарячково подивилася на нього, але він із абсолютно серйозним, професійним обличчям кивав студенту-фізику.

Я спробувала скинути його руку, але він лише міцніше стиснув моє коліно, а великим пальцем почав повільно й заспокійливо гладити мою ногу. Моє дихання збилося. Весь мій перфекціонізм і зосередженість розлетілися на дрібні друзки. Я не чула, що говорить фізик. Усі мої органи чуття були сфокусовані на цій одній гарячій точці під столом.

Ден повільно повернув голову до мене, на його губах блукала ледь помітна, переможна посмішка.

— Ну що, Марто, як тобі цей кандидат? — запитав він абсолютно природним голосом. — Мені здається, у його інтегралах є певний... потенціал. Чи не так?