Глава 2: Ефект рожевого маркера

Офіс інвестиційної компанії «Прайм Капітал» зазвичай нагадував відділення інтенсивної терапії для хронічних трудоголіків або секту свідків неминучого дефолту. Тут панувала така стерильна, гнітюча тиша, яку порушувало лише запекле клацання клавіатур та тихе, приречене зітхання провідних аналітиків, які знову не встигали виплатити іпотеку. Коли великий настінний годинник у приймальні безжально показав 10:15 — а це означало, що надважлива Zoom-конференція з Лондоном мала тривати вже цілих дев'ять хвилин — секретарка Юля подумки почала оновлювати своє резюме на Work.ua.

Раптом важкі дубові двері кабінету генерального директора з гуркотом відчинилися, і на поріг ступив Артем. Але замість звичного руйнівного вихору, який зносив усе на своєму шляху — включаючи премії та залишки самооцінки співробітників, — він рухався якось... плавно. Наче не йшов по ламінату, а плив на хмаринці із солодкої вати. Його бездоганний і шалено дорогий піджак був недбало розстебнутий, шовкова краватка злегка зсунута набік, а на обличчі блукала абсолютно неземна, блаженна, майже ідіотична посмішка. Цей вираз обличчя жодним чином не вписувався в суворий ландшафт світового фінансового ринку і лякав значно сильніше, ніж раптова перевірка податкової.

— Артеме Володимировичу! — Юля кулею підскочила зі свого ергономічного крісла, гарячково притискаючи до грудей робочий планшет, наче середньовічний щит від кумулятивного снаряда. — Лондон уже тричі дзвонив у всі дзвони! Вони там просто лютують, британський офіс на вухах! Містер Блек особисто сказав, що якщо ми не підключимося до трансляції за дві хвилини, вони анулюють усі домовленості й віддадуть цей багатомільйонний контракт полякам! Я намагалася вам набрати сорок разів, але ваш телефон поза зоною…

— Юлечко, — неймовірно м'яко, майже по-батьківськи перервав її Артем, зупинившись біля її столу на такій близькій відстані, що секретарка мимоволі затримала дихання в очікуванні розстрілу.

Він глибоко, на повні груди вдихнув офісне повітря, насичене кондиціонерним пилом, і замріяно подивився на горщик із напівмертвим офісним фікусом, який уже два роки поспіль намагався тихо покінчити життя самогубством від засухи.

— А ти помічала, Юлечко, яка сьогодні дивовижна, просто фотогенічна заторна лінія сформувалася на мосту? — тихо, з придихом запитав фінансовий тигр. — Ці бідні маленькі машинки стоять так рівно, так гармонійно... Наче перлинний бісер на весільній сукні нареченої. А цей фікус... О, поглянь на нього. Йому катастрофічно бракує нашої ментальної турботи. Принеси йому води, Юлечко. Бажано теплої, відфільтрованої і обов'язково з краплею щирої, безумовної любові.

Юля застигла з відкритим ротом, перетворившись на соляну статую. Робочий планшет таки вислизнув із її пальців і з глухим звуком упав на дорогий килим, але вона цього навіть не помітила. В її голові гарячково крутилася лише одна думка: «У директора інсульт. Або він зв'язався з якоюсь сектою».

— Е-е... Артеме Володимировичу, — проковтнувши клубок у горлі, пролепетала дівчина. — А як же містер Блек? Лондонські інвестори? Наші акції на Сінгапурській біржі? Транші?

— Лондон — це просто переоцінене місто вічних дощів, невмитих кебів та застарілих капіталістичних традицій, — Артем легковажно махнув рукою, наче відганяв набридливу муху від свого нового, просвітленого життя. — Що нам ті мільйони, Юлю? Навіщо нам ці брудні зелені папірці, якщо в гонитві за ними ми геть забуваємо про головне? Про первозданну красу моменту. Про неймовірні зелені очі, які здатні своїм іронічним примружком пропалити наскрізь навіть найтемнішу, найзачерствілішу фінансову душу...

Він на секунду завис, дивлячись у стіну, наче там транслювали образ Ліни в рожевому тумані, а потім різко схаменувся:

— О, до речі! Відправ негайно усім нашим аналітикам, брокерам та бухгалтерам повідомлення у загальний чат: сьогодні оголошується скорочений день. Нехай негайно закривають свої ноутбуки. Нехай ідуть у Маріїнський парк. Нехай дихають свіжим киснем, ловлять сонячних зайчиків і обіймають вікові дерева, насичуючись енергією землі. Це мій офіційний, безапеляційний наказ як генерального директора. Виконуй!

Він граційно, майже танцювальною ходою розвернувся і зайшов до свого кабінету, залишивши нещасну секретарку в стані такого глибокого когнітивного дисонансу, з якого зазвичай вибираються роками за допомогою дорогих психотерапевтів. Юля кілька секунд постояла, кліпаючи очима, а потім гарячково, з рекордною швидкістю застукала пальцями по клавіатурі, пишучи в таємний, зашифрований чат компанії без директорів: «Дівчата і хлопці, у нас НП. Шефа або підмінили інопланетяни, або він з'їв щось заборонене на Подолі. Скасував Лондон. Сказав, що контракт — це пил. Наказав усім іти в парк обіймати дуби та берези. Терміново шукайте контакти хорошого психіатра, бажано з виїздом у кабінет!»

Тим часом у самому кабінеті Артем повільно підійшов до великої скляної магнітної дошки, де зазвичай маркерами трьох кольорів були жорстко розписані графіки падіння та росту акцій, деривативів та інших незрозумілих для нормальних людей фінансових інструментів. Він узяв у руки найтовстіший, кричуще-рожевий маркер. На мить задумався, замріяно згадуючи бездоганний овал обличчя дівчини з кав'ярні, а потім одним упевненим, розмашистим рухом закреслив складну, надважливу формулу розрахунку рентабельності інвестицій. Замість неї він почав натхненно малювати величезне, пухке серце, всередині якого кривими, тремтячими від ніжності літерами вивів: «Кава спешелті-класу з димними нотками моєї пристрасті».

— Ніжності... Мені так катастрофічно не вистачає ніжності в цьому жорстокому світі цифр, — екзальтовано пробурмотів він під ніс, ніжно торкаючись кінчиками пальців свіжого рожевого чорнила на склі. — Як вона там сказала? «Людина, яка п'є каву лише для того, щоб підтримувати рівень жовчі в організмі». Боже, який тонкий, філігранний психоаналіз! Яка неймовірна глибина сприйняття моєї понівеченої душі...