Кава з присмаком правди

Розділ 5. Ще одна пара проблем

Я саме збиралася віднести чергове замовлення, коли помітила, як дівчина за столиком біля вікна підчепила виделкою шматочок мого фірмового гарбузового чизкейка. Того самого, з еліксиром правди.

Я завмерла посеред кав’ярні з тацею в руках. Ні… Ні-ні-ні!

Вона відправила шматочок до рота, усміхнулася і щось сказала хлопцеві. Той засміявся, скуштував свій десерт і потягнувся за кавою. Я мало не впустила тацю.

Трясця!

Я ж сама запропонувала їм ці десерти! Знала, що в них, і все одно запропонувала. Бо вирішила, що гірше вже не буде. Виявляється, дурість не має меж. Особливо моя.

— Дівчино, а можна нам ще два капучино?

Я здригнулася й повернулася до столика, біля якого стояла.

— Звісно, зараз зроблю.

Усмішка вийшла такою широкою, що я, мабуть, нагадувала гарбуз із приклеєною посмішкою вампіра. Тільки іклів бракувало.

Я повернулася за стійку, поставила тацю і схопилася за край стільниці.

Так, спокійно. Вони просто з’їли десерт. Нічого страшного. Еліксир діє до світанку або поки не буде сказана вся правда. А яка в них правда? Що подобаються одне одному? Ну то скажуть. Це ж не так складно, правда?

Хоча, судячи з того, що вони вже пів року ходили до мене разом, називали одне одного друзями й дивилися так, ніби кожен чекав, коли інший нарешті наважиться на поцілунок, складно було ще й як.

А якщо вони не скажуть? Якщо спробують піти, але не зможуть? Як я їм це поясню? 

— Вибачте, я не-випадково підсипала вам магічного зілля, тому тепер ви заручники моєї кав’ярні. Бажаєте ще вершків?

Мене кинуло в жар. Я ж навіть не подумала про наслідки! Вирішила погратися в добру фею, яка краще за всіх знає, кому й у кого треба закохатися.

Бабуся завжди казала, що не можна втручатися в чужі почуття. І ще казала, що найкращий спосіб навчити дурну відьму розуму — дозволити їй самій розібратися з наслідками власної дурості.

Дякую, ба. Дуже вчасно згадала.

Я взялася готувати капучино, не зводячи очей із тієї парочки. Спочатку все йшло добре. Вони розмовляли, усміхалися, навіть пробували одне одного погодувати мафінами. Потім дівчина щось запитала, і хлопець раптом перестав усміхатися.

Я напружилася…

Він відповів. Дівчина нахмурилася і відклала виделку.

Ой…

Вона щось сказала у відповідь, і тепер уже він виглядав так, ніби йому щойно повідомили про кінець світу.

Ой-ой-ой…

— Ваш капучино готовий! — повідомила я клієнтові таким життєрадісним голосом, що сама собі не повірила.

Поки він розраховувався, я знову глянула до вікна. Хлопець підвівся, а дівчина схрестила руки на грудях і відвернулася.

Трясця.!!! Вони посварилися.

Він пішов до дверей, а я перестала дихати.

Хлопець взявся за клямку, відчинив двері, але замість того, щоб вийти, постояв кілька секунд на порозі. Потім зачинив їх і повернувся до столика.

У мене похололи руки — не зміг. Він не зміг вийти.

Я зробила крок до них, але мене зупинив голос відвідувачки:

— Перепрошую, а можна ще один гарбузовий мафін?

— Звісно…

Зазвичай після відповіді таким тоном, у фільмах жахів починається найкривавіша масакра, але клієнтка, слава богам, була надто зайнята своїм телефоном.

Я розвернулася до вітрини, дістала мафін, поклала на тарілку й ледь не віддала його безкоштовно.

Треба щось робити. Треба підійти, забрати десерти, пояснити… але що пояснити?! Що я відьма? Що вирішила влаштувати їм особисте життя без їхньої згоди? Що вони не зможуть покинути кав’ярню, доки не розкажуть одне одному правду?

Мені стало настільки соромно, що навіть страх викриття на мить відійшов на другий план.

Я не мала права так робити. Не мала. І тепер двоє людей, які просто прийшли випити кави, могли провести тут цілу ніч через мою самовпевненість.

Я знову глянула на них. Хлопець сидів навпроти дівчини й щось говорив. Уже без усмішки. Вона слухала, опустивши очі. Потім похитала головою. Він замовк.

Я вчепилася пальцями в край стійки. Ну скажи їй! Що б там не було, просто скажи!

Хлопець заговорив знову. Дівчина повільно підняла голову. Я не чула жодного слова, але бачила, як змінюється її обличчя. Спочатку здивування. Потім щось схоже на недовіру. А тоді вона раптом усміхнулася.

Він простягнув руку через стіл. Вона подивилася на його долоню, потім на нього й накрила її своєю.

Я мало не застрибала на місці. Ну! Ну ж бо!

Дівчина щось сказала. Хлопець засміявся, підвівся, обійшов столик і нахилився до неї. А тоді вони поцілувалися. Просто посеред моєї кав’ярні. Під гірляндою з кажанів, поряд із гарбузом, який Маркіян сьогодні вже встиг назвати потенційною перешкодою для евакуації.

Я видихнула так голосно, що жінка біля каси здивовано на мене подивилася.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше