Я дивилася на Маркіяна і подумки перебирала всі відомі мені способи повернути час назад.
На жаль, жоден не передбачав можливості придушити чоловіка подушкою, а потім переконати магію, що це був нещасний випадок.
— Ви щось сказали?.
— Ні. Це був стогін.
— Чому?
— Від безнадії.
Він насупився.
— Ви завжди так реагуєте на відвідувачів?
— Тільки на особливо дорогих серцю.
Він завмер. Я теж. От халепа. Я збиралась цього сказати. Принаймні не таким тоном. Тут був би доречним сарказм, а не щирість.
Я заплющила очі й подумки вилаялася. Бабусин еліксир правди, який я випадково переплутала з настоєм на удачу, ще й поділилася ним із чоловіком, котрого воліла б бачити хіба що на рекламному плакаті “Зниклий безвісти”, почав діяти.
Я розплющила очі і підбігла до стійки. У верхній, замкненій на ключ, шухляді лежав бабусин зошит. Треба знайти як зняти це закляття.
— Що ви там шукаєте?
— Гримуар бабусі.
Маркіян хмикнув.
— То тепер зошит із рецептами називається так?
Трясця!
— Саме так.
Я не можу збрехати, але це справді зошит з рецептами. А щодо відьомських чи звичайних, Маркіян не уточнював.
Ось воно! Я читала і супилась все більше. Еліксир правди діє від першого ковтка і до світанку. І той, хто його випив, не може покинути приміщення, поки дія не закінчиться, або поки вся правда не буде сказана. І це не знімалось жодним способом. Тільки правдою.
От тепер я згадала… коли мені було п’ятнадцять, бабуся змусила мене переписати інструкцію тричі після того, як я спробувала вдосконалити її рецепт і перетворила власну тітку на людину, яка протягом сорока хвилин не могла втримати язика за зубами.
Досі не знаю, як дядько пережив подробиці її думок про його кулінарні здібності і почуття гумору.
— Баааа, ти серйозно? Хто ж тебе так вибісив і до чого тут я?
Я закрила зошит і підбігла до дверей. Клямка подалася, двері відчинились, але вийти я не змогла. Непереборне бажання залишитись всередині відштовхнуло мене назад.
Та трясця сто разів! В мене нема правди, яку я маю розповісти цьому… надзвичайно харизматичному, привабливому і бісячому інспектору.
Я притисла долоні до грудей і подивилась на Маркіяна. Ні! Сто разів ні! Він не може мені подобатись. Тільки не він. Він же навіть не відьмак. І навіть не напівкровка. Він звичайна людина, яка ні сном ні духом про магію.
І не повинен дізнатись. Це вже не трясця. Це апокаліпсис.
Але в мене ще є надія, що він зможе вийти. Тоді все буде добре. Закляття діє тільки на тих, хто випив зілля. Іншим я не мушу казати правди. Якщо Маркіян вийде, все буде добре.
Я притиснула пальці до перенісся й повільно вдихнула. Спокійно. Треба було мислити раціонально.
Сьогодні Геловін. У мене було повно замовлень, заброньовані столики й черга постійних клієнтів, які приходили сюди щороку саме тридцять першого жовтня.
Я не могла дозволити собі провести цілу добу в товаристві інспектора. Особливо якщо ця доба почалася з його слів про мою неорганізованість.
— Ви вже закінчили перевірку?
— Формально — так.
— Що це означає?
— Я ще не вигадав, до чого причепитись.
Я вирячилась на нього. Сказати, що Маркіян виглядав здивованим — не сказати нічого. А я почала злитись.
— В сенсі — ви ще не вигадали?
— В прямому.
— Та якого нечистого?..
Над дверями дзенькнув дзвіночок. Всередину зайшла пара. О, знов вони. Типу друзі.
Я вже якийсь час спостерігала за ним і це було нестерпно. Така мила пара, а не можуть зізнатись одне одному. Тому сьогодні я приготувала для них особливий десерт… із дрібочкою, буквально на кінчику ножа, того самого зілля правди.
Так, я знаю, що втручатись не можна. Оце мені карма прилетіла. Я ще нічого не зробила, а вже отримала віддачу. Бо ж думала, що взяла зілля на удачу і сипнула у горнятко від щирого серця.
Трясця!
#882 в Любовні романи
#179 в Короткий любовний роман
#251 в Фентезі
#51 в Міське фентезі
Відредаговано: 10.11.2026