— Прошу, — я широко всміхнулася, аж щелепи заболіли, — почувайтеся як вдома. Тільки нічого не чіпайте, не переставляйте, і, заради всього святого, не розмовляйте з моїми гарбузами.
— Я не розмовляю з гарбузами.
— Звісно. Ви ж не відьма.
Він подивився на мене, як на несповна розуму.
— Це був жарт, — про всяк випадок я уточнила.
— Невдалий.
— На відміну від ваших, я не претендую на досконалість.
— Я не жартую на перевірках.
— Тепер зрозуміло, чому ви такий сумний.
Він повільно видихнув і розгорнув папку.
— Декоративні елементи над проходом необхідно зняти. Вони звисають на рівні голови і можуть перешкоджати евакуації.
— У людей є шия. Вони можуть нахилитися.
— У разі пожежі люди не повинні маневрувати між декоративними елементами.
Я стиснула губи. Тут справді не підкопаєшся.
— Добре, павутиння приберу.
— Гарбуз біля запасного виходу також.
— Він не біля виходу. Він за сорок сантиметрів від нього.
— Саме тому я й прошу його прибрати.
— Ви вимірювали?
— Так.
Звичайно, вимірював. Я була майже впевнена, що він вимірює навіть відстань між подушками на дивані, коли приходить додому.
— А якщо я приберу гарбуз, ви нарешті дасте мені спокій?
— Якщо усуну всі порушення, у мене не буде підстав повертатися.
Чомусь ці слова прозвучали не так, як мали. Особливо враховуючи щотижневу перевірку три місяці поспіль. За це час можна було знайти навіть ті порушення, яких в природі не існує.
Маркіян опустив очі до папки.
— Почнімо з евакуаційного проходу.
— Авжеж, інспекторе.
Я розвернулася до стійки, перш ніж він устиг помітити моє роздратування. Бо щойно мені спала на думку одна дуже небезпечна річ.
Можливо, я зовсім не хотіла, щоб він перестав приходити і, можливо, саме це мене й дратувало найбільше.
За двадцять хвилин він встиг знайти ще чотири порушення.
Одне було цілком справедливим. Я справді поставила коробку із пластиковим посудом на виніс біля аварійного виходу. Друге стосувалося подовжувача, який я збиралася сховати ще вчора. Третє — свічок на підвіконні, хоча вони були електричними. Четверте він назвав “небажаним скупченням декоративних предметів у зоні потенційного проходу”.
Я назвала це “гарбузовою дискримінацією”.
Він записав щось у папку.
— Ви зараз це записали?
— Так.
— Мій коментар? Серйозно?
— Абсолютно.
— Ви не можете штрафувати мене за сарказм.
— Я вас не штрафую. Я документую обставини перевірки.
— Чудово. Тоді задокументуйте, що я вважаю вас нестерпним.
Він підняв на мене очі.
— Це я вже знаю.
І от тут я мало спіткнулася. Бо сказав він це так спокійно, що я не змогла визначити, чи він справді мене дражнить, чи просто констатує факт.
— Кави?
Я майже кипіла від злості. Аби тільки не проклясти його ненароком.
— Дякую, не відмовлюся.
Я моргнула.
— Ви щойно погодилися?
— Ви запропонували каву.
— Зазвичай ви кажете, що перебуваєте при виконанні обов’язків.
— Я й перебуваю.
— І кава вам не завадить?
— Якщо вона не містить нічого, що може вплинути на мою здатність виконувати обов’язки.
Я дивилася на нього кілька секунд. Потім повільно всміхнулася.
— Звісно, інспекторе. Найзвичайніша кава. Жодних сюрпризів.
Це була брехня. Не тому, що я збиралася його отруїти чи перетворити на жабу. Я мала трохи більше поваги до власного ремесла. Просто я збиралася приготувати собі каву на удачу за бабусиним рецептом. І якщо вже доля звела мене сьогодні з найнестерпнішим чоловіком у місті, то нехай хоча б компенсує збитки.
Я дістала з полиці улюблене горнятко — темно-зелене, з маленьким золотим місяцем на боці. Насипала свіжомелену каву, додала дрібку кориці, трохи кардамону й відкрила шухляду, у якій стояли баночки із особливими зборами.
На кришці однієї з них бабусиним почерком було написано “На удачу”. Я потягнулася до неї.
У цей момент інспектор за моєю спиною сказав:
— До речі, ви не відповіли на моє запитання минулого разу.
Я закотилаиочі так, що ще трохи і побачила б власний мозок.
#875 в Любовні романи
#178 в Короткий любовний роман
#240 в Фентезі
#53 в Міське фентезі
Відредаговано: 10.11.2026